Останнє поле твоє - пам'яті Андрія Казакова
Сьогодні минає сорок днів з моменту розпачливої, трагічної події: на 61-му році передчасно пішов із життя Казаков Андрій Леонідович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ, заступник керівника Лівобережної експедиції ІА НАНУ, з 2002 року - незмінний керівник охоронних археологічних досліджень у межах Чернігова. Втім усі звання, регалії та титули, скільки б їх не було, зникають разом із самою людиною. Живими залишаються лише плоди її діянь та звершень; і, окрім них, спогади, які людина полишає в серцях та пам'яті коханих, рідних, близьких, колег - і через пам'ять та світлу тугу раз за разом ніби воскресаючи для них. Без сумнівів та перебільшень, і діяння та їх плоди, і спогади, які лишив по собі Андрій Казаков у пам'яті всіх, хто знав його... і невимовний біль та порожнеча у серцях рідних та найближчих - все це набагато краще за будь-які звання та винагороди, дадуть змогу уявити, якою людиною він був. Людиною, для якої польова археологія була, як писав Г.С. Сковорода, його «сродною працею» - працею, яку людина, попри тяготи професії, виконує з легкістю на серці, бо не відчуває її чужою для себе, роботою, що є одночасно й захопленням. Людиною, яка крізь незгоди й радощі, печалі та чарунки долі, по всій борозні життєвого поступу, що раптово обірвалася, пронесла у серці нічим не затьмарену любов до сім'ї та невгасний запал до життя.
***
Що таке праця археолога в очах переважної більшості? Суцільна Романтика: сон просто неба, пісні під гітару біля багаття, на якому готується похідна їжа, споглядання вранішньої зорі, захоплюючі пригоди, пошук скарбів та реліквій, авантюрний дух та азарт – свого роду «активний туризм із лопатою». Якби ж тільки це… Але археологія – це також і тяжка, монотонна праця під палаючим сонцем, проливним дощем, у сніг та морози. Це кропіткий процес реставрації, сортування, маркування та реконструкції матеріальних артефактів. На додачу, це ще й бюрократичний «паперовий» тягар та кропітка кабінетна робота: від написання формальних звітів чи наукових статей на їх основі, креслення археологічних планів, описів артефактів. 36 довгих років роботи на нелегкій ниві польової археології, що становлять професійний та життєвий шлях Андрія Казакова є живим тому свідченням.
***
З дитинства це була людина, сповнена енергії та ентузіазму, яких вистачило б на десятьох. Із шостого класу грає за юнацьку збірну Чернігівської області з хокею. Міг, як ділиться спогадами його батько, прийти зі школи у звичайний день та вмовити поїхати на старенькому «Запорожці» з Чернігова … до Алушти. Інтерес до спорту доповнювали талант до малювання, гарний музичний слух та романтична натура. Остання, мабуть, і визначила його життєвий вибір, першим кроком якого стає вступ та закінчення історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченко.
Після закінчення університету працює начальником відділу археології при Чернігівському обласному історичному музеї ім. Тарновського. Тоді ж Казаков вперше очолює експедицію – посадський загін Чернігівської експедиції та приймає участь у дослідженнях малих літописних міст Чернігово-Сіверщини. Ці перші кроки закладають підгрунтя майбутньої кандидатської дисертації, написання котрої супроводжується кропіткою працею в історичних архівах Києва та Чернігова, Москви та Санкт-Петербурга. Чимало за ці вісім років підготовки було і «роботи в полі»: літописний Остер (замок Юрія Долгорукого), Виповзівський археологічний комплекс, Прилуки, Радичів та Любеч («в якому», - як жартома казав він сам, «колись копав археолог Рибаков, а зараз копає археолог Казаков»). В усіх п’яти експедиціях – на посаді керівника, з усім тягарем обов’язків: вибір складу експедиції, місця її розташування, останнє слово у виборі місця розкопок; все це, не кажучи про організацію табору експедиції. І найтяжча, особиста відповідальність: за наслідки прийнятих рішень, безпеку та життя людей, керування якими було йому ввірене.
І Андрій Леонідович цей тягар завжди ніс із легкістю, ніби не помічаючи його. Тодішні колеги, багато з яких і понині працюють на ниві археології, одностайно свідчать про нього як справжнього лідера. Попри вимогливість до кожного, фронти важких робіт, завдання, що стояли перед експедицією, сам він завжди йшов на ці фронти попереду всіх, полишаючи розкоп із усіма нарівні; завжди ділив нелегкі похідні умови, і кашу їв з одного казану.
З юності аж по останні дні життя захоплювався рок-музикою: Pink Floyd, the Scorpions, Queen, Black Sabbath. Сам же відкривав і пісенні вечори в експедиціях, граючи та співаючи репертуар від похідних пісень археологів, до ‘Машини часу’, Висоцького, Нікольського, Токарєва та інших «дисидентських» співаків. Одна з його колег згадувала: «І на гітарі біля багаття грав і співав… Постійно збиті руки, у крові, через гру на гітарі. А співав так, що всі дівчата під багаття падали».
Із усміхом, інший колега згадує: «Та як тільки випадали один-два вихідних, жодного разу не було щоб Казаков не їхав до своєї молодої дружини; де б ми не копали, у яких би умовах не були, зрання він вже поголений, свіжий, у новій чистій сорочці, ще й квіти десь дістав…». Любов до своєї сім’ї, пронесена крізь терновища життя, була, мабуть, єдиним, перед чим для нього поступалася навіть археологія.
***
У 1993 р. захищає дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «Археологія» на тему: «Формування посадів міст Чернігово-Сіверської землі Х-ХІІІ ст.» під керівництвом знаного археолога та історика, доктора історичних наук, член-кореспондента НАНУ О.П. Моці. Дисертація, підгрунтя якої заклала перша експедиція, генерує видану у 2011 р. монографію «Давньоруський Чернігів», написану в співавторстві з науковим керівником. І понині є вона єдиним у своєму роді, унікальним спеціалізованим дослідженням середньовічного Чернігова, часів, коли він був – за висловом славетного М. Грушевського – «гегемоном Українського Лівобережжя».
Тоді ж розпочинається і педагогічна діяльність Казакова, до якої він хист мав не менший, ніж до польової археології. Дванадцять років (до 2005) працює старшим викладачем кафедри археології та народознавства та – згодом – доцентом кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи ЧНПУ. Про ці роки згадують його колишні студенти, дехто з яких стає потім і колегами:
«Звичайно, вимогливим він був, і як начальник, і як викладач. І можна, як і будь-кого, побачити його і сумним, і втомленим, і спокійним, і в жартівливому настрої. Але це – тільки по очах і інтонації, і то якщо знати трохи як людину. Жодного разу він не кричав на студентів, не підвищував голосу. Окрім етнології та етнографії викладав і більш нудні дисципліни, ту ж картографію. А це була із тих дисциплін, на яких студенти готуються до інших предметів чи приходять відпочити та поспілкуватися одне з одним. Та Андрію Леонідовичу вдавалося так подати та викласти матеріал, що слухав увесь потік і в аудиторії панувала повна тиша; слухали навіть ті, хто йшли не знаючи, який зараз предмет».
Ораторський хист Казакова епізодично згадує інший його колега: «Якось нам із Андрієм довелося вдвох «виступати» перед публікою, щоб донести до них суть нашої роботи та її необхідність. І коли він виступав, я тоді вперше, мабуть, хоча спілкувалися вже не перший рік, звернув увагу на те, як влучно та послідовно він вибудовує своє мовлення для сторонньої, не фахівців, аудиторії. Аж тоді йому позаздрив».
Гарний оратор, був при цьому він людиною тактовною, з якою важко «побити горщики»: вроджена інтелігентність, незлобливий темперамент, доброзичливість та дипломатичність дозволяли йому в більшості конфліктів знайти підхід до будь-кого: завжди відстоював інтереси археологічної спільноти, кидався допомагати усім, хто звертався; першим забував про суперечки та сварки, якщо ті й були.
***
Як би не подобалась йому викладацька діяльність, не міг він викинути з голови польову археологію; виснажливою була й паперова робота, котра віднімала й чимало часу, оскільки в університетах її доводиться робити чимало. Усе це, врешті решт, веде до нелегкого рішення залишити роботу в університеті, зосередившись на науковій діяльності та польовій археології. Але просвітницька діяльність Казакова на цьому не завершується: згодом він стає науковим керівником одного зі своїх учнів, Рижого В. В., молодшого наукового співробітника відділу давньоруської та середньовічної археології ІА НАНУ, який готує дисертацію «Міська забудова Чернігова» на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «Археологія».
Паралельно з педагогічною діяльністю, п’ять років поспіль керує Новгород-Сіверською експедицією, висвітлюючи протягом цього часу вперше отримані результати розкопок у серії наукових публікацій. Як вчений-теоретик, він і до сих пір викликає спогади. Колишній колега з подивом та повагою згадує високоточну інтерпретацію ним на основі малого (на той момент) числа матеріальних артефактів, знайдених в перші місяці Новгород-Сіверської експедиції, яка виявилася прогностичним інсайтом: усі висловлені ним уже тоді «сміливі», навіть «азартні» з наукової точки зору, передбачення, повністю підтвердилися подальшими результатами розкопок у Новгороді-Сіверському.
Трохи згодом очолює дворічні археологічні дослідження у Прилуках та Ніжині, у 2003 р., Сумську експедицію, якою керував до 2007 р. Одним з важливих здобутків слід вважати створення ним ще одного з його надбань – Археологічного центру Лівобережжя України; у 2002 р. Казакова також призначено керівником археологічними дослідженнями в охоронних зонах м. Чернігів. Роботи у новоствореному центрі, особливо в перші роки, було багато, - роботи рутинної та виснажливої. І хоча державна служба – геть не те місце, де радо затримуються після роботи, підлеглі Казакова часто залишались після важких робочих буднів – для гри в настільний теніс (у який він міг програти – за рідкими виключеннями – лише майбутній дружині, піддаючись). Та складно зупинятися на досягнутому людині, яка окрилена тисячами мрій, хай скільки їх уже було до цього втілено. Колеги згадують день, коли він залишив головуюче місце створеної ним організації, вирішивши, що йому «просто треба рухатися далі».
Починаючи з 2011, після виходу монографії «Давньоруський Чернігів», очолює також Остерський загін Міжнародної Лівобережної експедиції ІА НАН України, готуючи на основі результатів експедиції монографію про літописний Остер. Тоді ж певний час працює в ДП НДЦ «Охоронна
***
Взагалі ж кажуть, що перемогами учителя є його учні. І гарним прикладом цієї сентенції є віддана, підготовлена ним в останні роки команда фахівців в області проведення археологічних розкопок, яка незмінно приймає участь у більшості очолюваних ним археологічних охоронних рятувальних робіт. Підготувавши гідну, свого рівня, зміну, міг би, нарешті, спочивати на вповні заслужених лаврах, задля яких поклав стільки років життя. Відходив би потроху від активної участі у справах, як дехто з колег, та присвятив би себе сім’ї чи підбивав би потроху підсумки своїх 36 років, проведених у полі: закінчив би розпочаті монографічні дослідження про літописні Остер, Новгород-Сіверський, Глухів, Радичів, публікував би статті, відвідував би, за бажання, конференції, полишивши нарешті польові роботи…
Та, нажаль, не судилося бути цьому, так само, як і іншим планам, проектам, нереалізованим ідеям. І хоча енергії та планів він справді мав стільки ж, скільки й у молоді роки, темп та ритм життя, постійна відданість роботі і повна неувага до себе та до власного здоров’я ні для кого не проходять без трагічних наслідків. І, хоч і вважав себе ніби завжди молодим, безслідно не пройшли для нього ані багаторічні експедиції, ані «баталії» на фронті археологічно-рятувальних робіт, якими займався останні двадцять років. За увесь цей час жодного разу так і не був у відпустці.
***
Вважав, нажаль, що на всі задуми, не рахуючи життя, матиме вдосталь часу. Що, безжальний та невблаганний, час – на його боці у війні з долею, проти якої, як вірив, можна постати та піти наперекір. Нажаль, як казали давньогрецькі стоїки, «доля покірного веде, непокірного – тягне», і ніяка воля (хай навіть найсильніша) не владна над звершенням долі людської у цьому світі. І чергове погіршення стану здоров’я передчасно обірвало життя Казакова Андрія Леонідовича.
Невідворотність. Останнє «поле», вороття з якого нема…
Сиротами залишилась його сім’я – дружина та син, яких любив понад саме життя; осиротів і робочий колектив, якому він був як батько; осиротіла археологія – світова та вітчизняна, втративши знаного спеціаліста; осиротіло все місто Чернігів, втративши найвідданішого свого археолога, історика, науковця, дослідника, людину, яка справою життя зробила правдиву розповідь про його історію. Людину, яка, тим самим, цю історію й творила..
Коментарі
Дописати коментар