Михайло Коцюбинський у колі друзів. Василь Стефаник

14 травня виповнилося 150 років від дня народження Василя Стефаника. 

Михайло Коцюбинський дуже високо шанував його творчість. Хоча й жили вони далеко один від одного, в різних державах, але книжками обмінювались і листувались.

Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах. Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму. Вони перекладені 20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або любов»: «Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий».

Народився майбутній письменник 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області).

Рід Стефаників був козацький. Пращур-козак прийшов із великоукраїнських теренів й осів на карпатській землі. Існувала легенда про родове прокляття: начебто хтось давно зарубав матір-туркеню з дітьми. Через той страшний злочин прикрощі та нещастя супроводжували їхній рід. Смерть завжди була поблизу. У родові Стефаників було п’ять самогубців.

«Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть…», – писав Василь Стефаник в одному з листів.

Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вивчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – скаже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.

Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…». 

Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті. Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкрив світ красного письменства.

Упродовж декількох років, з 1908 по 1918, Василь Стефаник був депутатом Австрійського сейму від Українсько-руської радикальної партії. На засіданнях жодного разу не виступав. Виступи інших депутатів здавалися йому такими безликими і нікчемними, що боявся, що й сам виглядатиме так само сміховинно. Натомість виступав із блискучими імпровізованими промовами на народних вічах. Згодом, коли керівництво Радикальної партії заявить про соціалістичні та атеїстичні ухили – залишить партію.

Був присутній у складі делегації ЗУНР на вікопомному підписанні Акта Злуки 22 січня 1919 року. Побачене і почуте не вселяло в нього жодного оптимізму. З Києва Стефаник приїхав блідий і знервований. Нічого не розповідав. Залишив одну єдину фразу: «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити».

До Франка, який одним із перших привітав новий талант, ставився з величезним пієтетом і боявся спочатку навіть підійти до нього. Хіба ж знав, що Франко буде старостою в нього на весіллі? А ще казав, що «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Товаришував з Франком усе життя. Зауважував, «що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу».

Письменник болісно пережив крах незалежної України. В 1933 році відмовився від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити». Стефаник знав про Великий голод і про репресії в радянській Україні. Втім, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».

Почувши, що письменник залишився без копійки, пенсію від імені УГКЦ йому призначив митрополит Андрей Шептицький. Стефаник пішов у банк і попросив, щоб гроші йому видали дрібними монетами. Забравши їх у полотняну торбу, вийшов на площу й почав роздавати жебракам, просячи помолитися за убієнних голодом українців… 

Мова Стефаникових новел – «запечена покутська говірка». Вже його перша «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, викликали неймовірний ефект. Усім, зокрема Іванові Франку і Лесі Українці, стало зрозуміло, що так українською мовою ще ніхто не писав… Він трохи картався з того, що його мова не надто зрозуміла на Лівобережній – Великій Україні. Стефаник навіть звертався до відомого мовознавця Василя Сімовича (між іншим, брат відомого українського композитора Романа Сімовича і вчитель Юрія Шевельова), щоби той «переписав» його новели, «зробив їх більш зрозумілими», адаптував до «великоукраїнської» мови. Василь Сімович категорично відмовився. «Переписані» Стефаникові новели втратили б свій дух і свою красу.

У Стефаникову прозу або закохуєшся одразу – вона полонить тебе назавжди, або залишаєшся до неї байдужим – вона не розкривається, залишаючись складною і незрозумілою.  Коли ж хтось колись відкриє для себе його естетично довершену «мужицьку» прозу з шекспірівською напругою переживань – ніколи не пошкодує про це. Недарма Стефаник – майстер «різьбленого як камінь» слова, був одним із улюблених прозаїків іншого великого Василя – Стуса.

Дружив Стефаник і з Михайлом Коцюбинським - вів переписку.

Детальніше про творчі та дружні зв'язки між письменниками йдеться у розповіді Наталії Коцюбинської - заступниці директора музею з наукової роботи.

джерело