Праведники народів світу. Чернігівщина

Коли євреї Європи були приречені нацистами на неминучу загибель, 

знайшлися ті, хто, ризикуючи власним життям та життями своїх рідних, наважувалися надавати євреям допомогу та порятунок – керуючись лише почуттям милосердя і не вимагаючи нічого натомість. Шануючи цей подвиг людяності та безкорисливої жертовності, Держава Ізраїль нагороджує таких рятівників почесним званням Праведників народів світу. Станом на 1 січня 2020 року офіційно в Україні визнано 2659 Праведників.

Вашій увазі серія матеріалів про праведників народів світу уродженців Чернігівщини.  

Петренко Устинія Іванівна. Проживала в селі Шатура Ніжинського району.

Після смерті чоловіка залишилася з трьома дітьми на руках. Почалася війна.

«Однієї вересневої ночі 1941 р. у вікно Устинії Іванівни постукали. Вона відгукнулась і почула у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахілі Медведєвої з Ніжина. Звали дівчат Соня і Віра...». Зі спогадів родини Петренків

Рятувати євреїв доводилося в умовах найсуворішої конспірації. Чимало українців вважали своїм людським (або християнським) обов’язком прихистити безневинних жертв ненависті. Від перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус євреїв як «неарійців». Це позбавляло їх навіть тих обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей.

Устинія Іванівна, ризикуючи собою і своїми маленькими дітьми, залишає сестричок у себе. Селом ходили чутки, що в одній із хат перебувають єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, господиня злякалася, адже ховала втікачок на печі, закидавши ганчір’ям, подушками. Cестри почувалися захищеними, але боялися обшуку. Утім, староста заспокоїв Устинію ще й неочікувано запропонував допомогу. Домовилися, що вона братиме із собою чорняву Віру на роботу в колгосп. Григорій Якович пообіцяв: у разі якоїсь загрози – обов’язково попередить. І дотримував обіцянки. Жінка вдягала дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки так, щоб не видно було облич. Інколи, виряджаючи на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю або й зовсім утікали із села, пересиджували в лісосмугах. Потім староста знову приводив утікачок до Устинії Іванівни. Крім старости німецька влада призначала в селах працівників поліції, так званих поліцаїв. У Шатурі вони були місцевими. Очевидці неприязно про них відгукуються. Але бували й винятки.

Про те, що Устинія Петренко ховає євреїв, знали не всі жителі села. Загальновідомо було, що вона прийняла до себе дітей-сиріт знайомої жінки. Може, хтось здогадувався, що дівчата – онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який мешкав у Шатурі за царя. Ніна Михайлівна Дворська розповідала, що її бабуся теж прихистила євреїв. Але побоялася залишати їх надовго, щоб хтось із селян не доніс поліцаям. За окупації жителі села з осторогою ставилися до появи чужинців. Одні берегли таємницю переховування єврейських дівчат, теж наражаючись на небезпеку. Інші боялися спілкуватися з Устинією, аби не помітила поліція. Але більшість селян ставилася до рятівниці з розумінням.

Після визволення Ніжина від нацистів долі дівчат склалися по-різному. Після смерті Соні, Віра наважилася виїхати в Америку. А Устинія Іванівна залишилася у своєму рідному селі, де і померла у 2003 році.

Джерело