Федір Лизогуб - 170 років від дня народження

Федір Лизогуб народився 6 жовтня 1851 року у родовому маєтку у містечку 

Седневі неподалік Чернігова. Він походив зі старовинного і заможного старшинського роду, пов’язаного з родами Гоголів та Скоропадських, а одним з його предків був гетьман Петро Дорошенко.

Батько Федора Андрій приятелював з Тарасом Шевченком, його дядько Ілля належав до Київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян». Брат Федора Дмитро став співзасновником таємної організації «Земля і Воля» і за участь у підготовці замаху на російського імператора Олександра Другого був страчений в Одесі.

Федір Лизогуб упродовж двадцяти семи років працював у земських установах, був гласним Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ, очолював Полтавську земську управу.

Він ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника у Полтаві, долучився до створення там міського музею, фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді.

Від 1915 року Лизогуб завідував канцелярією російського намісника на Кавказі, а після Лютневої революції 1917 року очолив відділ іноземних підданих у міністерстві закордонних справ Росії. Після більшовицького перевороту він повернувся до України.

3 травня 1918 року Павло Скоропадський призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень запропонував йому також очолити Раду Міністрів. До формування свого уряду Лизогуб намагався залучити політиків з опозиційного до гетьмана Українського національно-демократичного союзу. 8 липня він відмовився від посади міністра та зосередився на керівництві урядом.

Після проголошення гетьманом Скоропадським 14 листопада 1918-го року федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією Федір Лизогуб склав повноваження голови українського уряду і невдовзі виїхав до Югославії.

Він помер у Белграді 1928 року.

Зі спогадів Павла Скоропадського:

“Політичні погляди його були далеко не праві. Належав він до ліберальної сім‘ї. Якщо я не помиляюсь, брат його за старого режиму був повішений, а сам він раніше перебував під наглядом поліції.

Лизогуб рахувався раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії.

Він дійсно був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно. У цім відношенні виявляла себе та риса, на якій я наполягаю: він не відрізняв істотного від неістотного.
Я вважав, що треба з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські і міські вибори, з одного боку, і за впровадження Державної Варти, з іншого. Треба було малювати картину широкими мазками – ескізно, а потім уже вдаватися в деталі.
А він кожну справу, навіть другорядну, обговорювану в раді, вирішував начисто, присвячуючи їй куди більше часу, ніж ця справа мала значення в цю перехідну епоху...
Сам Лизогуб був українець, любив Україну і цілковито віддавався створенню України, звичайно, без усілякої зненависті до Росії. Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем, ніж я. Пам‘ятаю, як мене здивувало, коли він у раді міністрів висловився за автокефалію церкви.
До речі, що було ще більш дивним, що всі міністри, включно із євреєм Гутником, висловилися з цього питання у тому ж дусі...”