Нова краєзнавча книга: А. Санченко "Круз та Лис: напередодні"

Вікі-повість Антона Санченка «Круз та Лис: напередодні» від видавництва 

«Комора» - своєрідна енциклопедія двох мореплавців Російської імперії ‒ 

балтійського німця Івана Крузенштерна й українця Юрія Лисянського. 

Саме вони реалізували першу російську довколосвітню подорож.

Авторська лінійна розповідь має безліч відступів, що нагадують 

мереживо енциклопедичних посилань. Крім того, і в біографіях своїх 

персонажів, і в історичному контексті, і в історії подорожей прозаїк 

виділяє лише пікові моменти, тобто ті, які уважає вагомими. Автор  детально

реконструює навчання і спосіб життя в Кронштадському морському 

кадетському корпусі, акцентує увагуна побуті, манерах, смаках, кулінарії 

різних країн і народів, що, на його погляд, не менш важливі за війни, гроші і 

кордони.

 Книжка має підзаголовок «Напередодні», тобто в ній ідеться про події в 

житті обох мореплавців до довколосвітньої експедиції. Історія Круза та Лиса,

 і напевно, матиме продовження.

Все починається в Ніжині

Антона Санченка набагато більше за Круза цікавить Лис, що й зрозуміло. 

Адже останній є нашим земляком, вихідцем з Ніжина. Разом із Лисянським у 

книжці оживає увесь український контекст др. пол. 18 ст., однієї із 

найдраматичніших сторінок нашої історії. Цікаво, що й Олександра Безбородька 

він перетворює на уродженця Ніжина, хоча насправді народився у Глухові.

Така стратегія дозволяє автору не тільки сконструювати сюжет, звести всі 

колізії до купи, а й перетворити Ніжин на центр української політичної думки 

часів Катерини ІІ, на невизнану, «сіру» столицю загасаючого українського 

автономізму. Цьому місту в книжці присвячено 

чимало сторінок. Прозаїк згадує і про появу греків ‒ купець грецього 

походження Деляров є у повісті одним із рушіїв майбутньої експедиції Круза 

та Лиса, і про церкви, і про ліцей, і про його випускників, і про ніжинські 

огірочки, і про пам’ятник Лису, з якого вкрали якір вже за часів української 

незалежності.

 У книжці немає персонажів у звичному розумінні цього 

слова. Швидше маємо справу з інтерпретацією історичних осіб ‒ іноді 

радикальною, несподіваною, альтернативною. Із альтернативою 

зустрічається читач і у випадку князя Безбородька, що фактично керував 

колегією закордонних справ при Катерині ІІ, був автором спеціального 

меморіалу, який визначав політику Росії на Балканах і у Східній Європі. Цей 

вельможа явно належав до числа тих, хто, за Шевченком, «пудром 

осипались, і в цариці, мов собаки, патинки лизали».

Антон Санченко адресує свою повість передусім молоді, а намагання 

згладити гострі кути, перетворивши Безбородька на добродійника і 

мецената, молодь дезорієнтуватиме. Навпаки, молоді українці мають 

зрозуміти, що вибір завжди має ціну. Іноді ця ціна надто висока, а вигода від 

царських привілеїв для одного соціального стану призводить до 

безнайдійного існування кріпацької маси і цілої нації, що тягнеться століття.

Безбородько, цей бездоганний кар’єрист, не позбавлений розуму і 

спритності, використав російське вікно можливостей на всі 100: жив 

 у розкошах, що, звичайно, не означає, наче він був щасливим. 

Шляхом Безбородька пішла майже вся козацька старшина й прості козаки, 

деякі повигадували собі фантастичні родоводи. Про це пам’ятає Антон 

Санченко ‒ недаремно ж висміяв українське дворянофільство, внаслідок 

якого відбулася повна зачистка української території в межах Росії від 

козацьких еліт.  Симиренки і Терещенки, яких прозаїк згадав як цукрових 

королів поряд із Ханенками та Ґалаґанами, були за походженням кріпаками і міщанами. Саме Василь Симиренко, якого називали «Великим Хорсом», фактично фінансував українську справу на 

Наддніпрянщині. Йому допомагав лише Євген Чикаленко. Російське вікно 

можливостей спрацювало так, що українське питання виявилося 

неаристократичним, але й російське дворянство українського походження 

опинилося в ролі історичної невдахи ‒ воно так і не збудувало українську 

державу, зійшовши зі сцени геополітики: мало гроші, але не мало слави. А 

безславна еліта ‒ це псевдоеліта.

Щодо Круза, який може слугувати символічною фігурою долі балтійських 

німців у Росії, то автор приділяє цьому питанню менше уваги. Водночас про 

росіян Антон Санченко пише з належною повагою.  Катерина ІІ у нього ‒ не вовчиця.

Грандіозна подорож цариці на галері по Дніпру, що є важливим елементом 

повісті, була зовсім не безневинним річкоплавством. Досить згадати, що 

після відвідин Києва, де Катерину ІІ зустрічала вся знать, різного віку й обох 

статей, після балів й ілюмінацій, «щедра пані» наказала спалити 

Межигірський монастир, в якому запорожці доживали свій вік. Не 

переносила цариця козаків, поляків теж ледве терпіла з усіх своїх царських 

сил. Олександр Безбородько, до речі, організовував зустріч Катерини ІІ із 

останнім польським королем Понятовським біля Канева в часі її подорожі 

по Дніпру.  

Мова повісті легка й невимушена, авторська думка блискавично маневрує

 між історією, політикою, економікою, мовознавчими екскурсами,

 подорожами у дальні краї з географічно-етнографічними коментарями і

 ліричними або й іронічними заувагами на тему дамсько-чоловічих стосунків.

 Письменник уміло, з гумором снує оповідь, осучаснюючи минуле через

 власний досвід або через використання мемів, які зрозумілі винятково

 користувачам соціальних мереж. Наприклад, місіс Поллок, що подорожує з

 Лисянським диліжансом до Філадельфії, дивується вимові свого супутника ‒

 його англійська гарна, але…Вона просить симпатичного джентельмена

 вимовити слово «паляниця», щоб переконатися, що перед нею таки не

 росіянин.

 А якою блискучою є стилізація шанті про Джона Канаку. Мабуть, це перше у

 світі шанті про Україну. Не можна не згадати й про ліризм письменника,

 яким він не надуживає, але його фірмова лірична нота виринає у тексті то

 тут, то там, зворушуючи читача. Гуморист й альтернативщик, що

 випробовує на міцність історичні й мовознавчі істини, любитель анекдотів,

 бувальщин, шанувальник Котляревського на хвилину забуває, що життя ‒ це

 балаган, бо життя ‒ це також океан, океан можливостей.

Антон Санченко квапиться побачити усі дива світу на всіх морях очима Круза

 та Лиса, квапиться насолодитися життям й переповісти побачене нам, бо

 вікно можливостей не вічне ‒ лови момент! Але є у книжці й застереження:

 не забувай, хто те вікно відкриває і для чого.  

Джерело

Читати уривок