Наукова еліта Чернігівщини: Михайло Максимович

Осінь 1812 року. Восьмирічного хлопчика везуть з хутора Тимківщина під Золотоношею на Десну – у Новгород-Сіверський, у повітове містечко за шістсот верст. Рідня – науковий клан Тимковських – відправляє його в одну з найсильніших гімназій Лівобережжя, що діє у місті від 1804 року на базі давнього народного училища. Хлопчика звати Михайло Максимович. Наступні сім років свого життя – з восьми до п’ятнадцяти – він проживе саме тут, на правому березі Десни, серед високих монастирських стін. Через сорок років він стане першим ректором Київського університету, автором першої в історії друкованої збірки українських народних пісень і людиною, яка в інтелектуальному поєдинку з російським істориком Погодіним доведе: мешканці Наддніпрянщини – прямі нащадки Київської Русі, а не «пізні переселенці з Галичини».

Родина Тимковських – своєрідний науковий клан Лівобережжя початку XIX століття. П’ятеро братів матері Михайла, Гликерії, пішли у вчені, освітяни, літератори. Найстарший, Ілля Федорович, був серед співзасновників Харківського університету. За тринадцять років – у 1825-му – він повернеться на Сіверщину й очолить ту саму гімназію, у якій його небіж уже шість років як закінчить навчання. У 1812 році родинна лінія ще не замкнулась, але вибір міста для хлопчика був невипадковим: рідня знала освітній потенціал Новгорода-Сіверського зсередини.

Семирічне життя у Новгороді-Сіверському сформувало Максимовича як типаж. У гімназії викладали ширше, ніж передбачала стандартна програма імперії – гуманітарні й природничі предмети трималися в рівновазі. Саме тут, серед Десни й монастирських садів, хлопчик захопився ботанікою – настільки, що вирішив стати професором рослин. Життєвий проєкт ученого-природника склався у стінах, до яких він увійшов дитиною. Влітку 1819 року Максимович закінчив гімназію з відзнакою і поїхав у Москву – вступати на словесний відділ філософського факультету університету.

Далі сталося те, чого тогочасна російська академія бачила нечасто. Випускник словесного відділу перейшов на природничий, захистив кандидатську з ботаніки, написав підручники з рослинного світу й одночасно видав у Москві 1827 року збірник «Малороссійскія пѣсни». Сто двадцять сім пісень, словник української лексики на пів тисячі слів і програмна передмова, у якій автор стверджував: українська пісня – самостійна пісенна традиція, а не діалектний варіант «общеросійської». Книжку читали Пушкін, Гоголь, польський поет Адам Міцкевич. У 1840-х Міцкевич у Парижі, читаючи лекції зі слов’янських літератур, цитував Максимовича і ставив українську народну пісню вище за інші. Гоголь брав зі збірника матеріал для «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Тараса Бульби».

Читати далі