Загиблі герої Чернігівщини: Володимир Пілеко. Павло Лут. Олександр Партала
Наприкінці 80-хроків пройшов «закордонну» строкову службу у радянській армії – служив у Німецькій демократичній республіці. Після цього армійська «кар’єра» для нього, здавалося, закінчилася назавжди.
Володимир зустрів свою дружину – Наталію (вона викладала у школі у сусідньому селі), пара переїхала у Чернігів, на Бобровицю. Володимир Пілеко працював водієм – їздив по Україні, але, останні кілька років – переважно по Чернігівській області.
-Він був дуже розсудливою, відповідальною людиною: якщо десь комусь щось пообіцяє – розіб’ється у ліпьошку, проте виконає. Був буквально енциклопедією – до нього можна було звернутися з будь-якого питання: він знав абсолютно все. Цікавився історією та географією… - згадує дружина пана Володимира – Наталія Пілеко.
Володимир любив «пропадати» на риболовлі. Й, звичайно, любив двох своїх доньок – одна з них вже жила у Києві, інша, молодша, навчалася в університеті в Києві та жила у Чернігові, з батьками.
-Він був дуже патріотично налаштований та завжди відстоював Україну, - розповідає пані Наталія.
-Ввечері 23-го мені телефонувала кума й каже: «А ви підготувалися, бо, кажуть, завтра буде наступ?». Я кажу чоловікові: «Вова, кажуть, буде щось страшне». Він відповідає, жартома: «Ти що, здуріла? Лягай спати», - пригадує Наталія Пілеко. – А вранці 24-го мене розбудив Вова та каже: «Наташа, вибухи чутно». А я йому відповідаю тією ж монетою: «Ти що, здурив? Лягай спати!» Але воно справді почалося…
Пані Наталія згадує, що вмовляла чоловіка поїхати у село, або з’їздити у Київ, щоб забрати доньку (біля її будинку збили літак, й, як думали тоді, у столиці буде небезпечніше за Чернігів). Але забрати доньку зі столиці не вдалося, бо дороги вже виявилися перекритими. А варіант з виїздом у село пан Володимир навіть не розглядав:
-Я нікуди не поїду. Я не залишу свій будинок, тікати не буду, - казав він дружині.
Тоді сусіди з Бобровиці, чоловіки, організувалися, отримали автомати та почали службу на блокпостах у своєму районі – буквально біля дому.
Треба було якось організуватися (хоча ми ще самі не знали що саме організовувати). Виїжджати ніхто не збирався. Десь 26-го на наш район прийшли бійці ЗСУ, ми спитали чи потрібна допомога, ті сказали: «Так», - бо людей не вистачало. Ми говоримо: «Якщо дасте нам зброю – ми допоможемо».Нас розділили на пости. В кожного був свій, поближче до свого дому. Пост – це напрямок вулиці, яка йшла на Новоселівку. Я стояв на посту на Липинського. Вова Пілеко (мій кум) та Вова Москаленко пішли на пост ближче до дому Вовіка Пілеки – на вулицю Піщану.Ми постояли там дні 3-4. Потім ворог підсунувся ближче й Вова Пілеко, Вова Москаленко та їх командир Сергій (знаю, що він був старшим лейтенантом з Городні) перегрупувалися ближче до нас, - згадує сусід, побратим та кум Володимира Пілеки – Юрій Богдан.
Як родина дізналася пізніше,Володимир Пілеко був офіційномобілізований у військо ще 26 лютого. Тожу неспокійній Бобровиці він стояв не довго – вже за кілька днів він погодився на пропозицію свого командира Сергія (нині покійного) та висунувся на «нуль» – на Новоселівку:
-Пам’ятаю, був обстріл, ми пішли подивитися на нашу підстанцію, побачили, що її розбомбили. А коли поверталися – зустріли Вовіка Пілеку, - розповідає Юрій Богдан. - Я питаю: «Ти куди, в тебе ж чергування на посту». Він каже: «Мені набрав Сергій, їм потрібна допомога, й я не можу відмовити. Я пообіцяв». Я йому кажу: «Вова, ти розумієш, ти у кедах, в тебе тільки автомат й все: ані каски, ані бронежилету»… Але він пішов.
У Чернігові у ті дні були проблеми буквально з усім. У тому числі, й зі зв’язком. Тому Володимир телефонував дружині з різних телефонів побратимів – з тих, на яких просто виходило знайти зв’язок. Востаннє він бачився з рідними 9-го березня. Тоді його відпустили «у місто» до родини (яка на той час вже перебралася у центр Чернігова, адже будинок сім’ї Пілеко постраждав він вибухової хвилі та уламків). Але навіть у «вихідний» Володимир не забував про побратимів: накупив для них усього від цукру та шоколаду до побутової хімії.
-В тій обстановці по людині одразу можна було визначити яка вона. Вова не був подавлений, в нього світилися очі. По ньому було видно, що не ситуація керує їм, а він керує ситуацією. Коли він перейшов цю межу від звичайного мирного життя, до того, що було у Новоселівці? Багато хто з нас не перейшов цю межу… - діліться роздумами Юрій Богдан.
Як розповідає Юрій Богдан, саме Володимира Пілеку (якому дали позивний «Батя») поставили командувати невеличким загоном після смерті старшого лейтенанта Сергія. Але вже 16 березня Володимир Пілеко перестав виходити на зв’язок з родиною. Він знав, що молодшу доньку відправили з Чернігова у безпечне місце (але так й не дізнався, що вона доїхала).
-Вже потім (після того як дізналася про загибель чоловіка, - прим.) я стала телефонувати по тим номерам телефонів, з яких мені телефонував Вова, щоб дізнатися як він загинув. Й мені розповіли його побратими: у ніч з 15 на 16-те березня почався потужний обстріл їх позицій (десь о 4-5-й ранку). Вова був поранений у руку, йому надали допомогу, але він повернувся у свій бліндаж. Знаю, що після цього він був поранений у ногу (чи надали йому допомогу – вже не знаю). В них була машина (військова, чи медична - невідомо), проте водій отримав поранення, а на полі ще залишалися ранені побратими. Вова хотів під’їхати ближче, щоб витягти поранених, - розповідає про те, що вдалося дізнатися пані Наталія.
Судячи з того, що розповіли рідним побратими Володимира, це була історія ледве не про Супермена (ось тільки кінець у ній був, на жаль, не кіношний): поранений Володимир за кермом намагався вивезти побратимів. Йому допомагали молодші товариші. Але Володимир не міг нормально кермувати через поранення, а у побратимів не було водійських прав та відповідних навичок. І у цей момент їх накрила ворожа артилерія. До поранень ноги та руки додалися поранення грудної клітки та живота, яких Володимир вже не витримав.
-Сімнадцятого березня я ще терпіла, а потім ми вже стали шукати, телефонувати у всі лікарні, усі морги, - згадує Наталія Пілеко.
У той час кум Володимира Юрій Богдан був пов’язаний роботою моргів:
-Специфіка моєї робити – це холодильне обладнання на машинах, рефрижераторні установки. Які, за вказівкою мера, були поставлені на Пірогова (у моргу, - прим.) – там стояли три установки. Я їх встановлював, я їх, протягом облоги міста, й обслуговував. Й ще одну установку я підключив на другу лікарню. З установками були проблеми, тож я їх і ремонтував. Для чого вони стояли, гадаю, усі здогадуються: не вистачало потужностей холодильного обладнання, - згадує пан Юрій. -Я у морзі був кожного дня. В мене навіть думки не було спитати про кума. Але Юра Вєткін (сценарист та воїн, родич Юрія Богдана, який втратив ногу у боях на Бобровиці, - прим.) знаходився у шпиталі, до нього ходили щодня. Й там спитали на прохідній про Вову. Сказали: 16-го числа було привезено з району Новоселівки трьох солдат. Два «трьохсоті» й один – «двохсотий». Я поїхав у морг (здається, це було 19-те березня), там подивилися, відповіли: так, він тут. Отак й вийшло, що я три дні їздив ремонтувати холодильник, а там вже лежав мій кум…
На щастя, двоє «трьохсотих» військових, які були з Володимиром, вижили. А ось телефон, який був з «Батею», та який його побратими просили забрати медиків, довелося шукати окремо (він знайшовся за кілька тижнів).
Я питала про його телефон. Мені казали, що його не було. Але коли я пішла за два тижні, сказала: «ну був же телефон», мене молоденька дівчина, санітарочка, завела у кімнату. Там було дуже багато телефонів. Я одразу впізнала свій. Вона каже: «Цей телефон ще так довго дзвонив…». Я йому постійно телефонувала: виклик іде, а слухавку ніхто не бере, - розповідає Наталія Пілеко.
Коли телефон включили, виявилося, що Володимир телефонував родині 15-го ввечері, але додзвонитися так й не зміг:
-Мабуть, він хотів спитати, чи доїхала донька, чи не доїхала. Я бачу, що спроби подзвонити були. Але він так й не зміг додзвонитися. Я побачила, що там було повідомлення мамі якогось бійця: «Син живий-здоровий, не турбуйтеся. Просто немає зв’язку», - але й це повідомлення було не надіслане. О 6-43 він викликав «швидку», але також не зміг додзвонитися… - згадує Наталія Пілеко.
Поховати Володимира близькі змогли лише 27 квітня 2022-го року на кладовищі в Ялівщині (бо на Яцево у той час тривали роботи з розмінування), як військовослужбовця Першої танкової бригади.
Як каже пані Наталія, посмертних нагород у воїна не було (а прижиттєві у перші дні широкомасштабної війни дати б просто не встигли).
Партала Олександр Юрійович – старший розвідник розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних сил України, старший солдат.
Народився 21 грудня 1987 року в місті Прилуки Чернігівської області. У 1994-2000 роках навчався в загальноосвітній школі (нині – ліцей) №7 міста Прилуки. У 2005 році закінчив Прилуцький професійний ліцей (місто Прилуки), здобувши професії електрогазозварювальника та водія автотранспортних засобів.
У 2006-2007 роках проходив строкову військову службу в лавах Збройних сил України.
У 2012 році закінчив Сумський державний університет (місто Суми) за спеціальністю «Машинобудування». Працював за спеціальністю.
У 2014-2015 роках проходив військову службу у лавах Збройних сил України по частковій мобілізації. Служив у 1-й окремій гвардійській танковій Новгородській орденів Червоного Прапора, Кутузова, Богдана Хмельницького, Олександра Невського і Червоної Зірки бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А1815 (польова пошта В1688), селище міського типу Гончарівське Чернігівського району Чернігівської області).
Протягом 2014-2015 років брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник оборони Міжнародного аеропорту «Луганськ».
В останній час мешкав у місті Чернігів.
У лютому 2022 року мобілізований до лав Збройних сил України. Служив старшим розвідником розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А1815 (польова пошта В1688), селище міського типу Гончарівське Чернігівського району Чернігівської області). Позивний «Тихий».
З лютого-березня 2022 року брав участь у боях з російськими окупантами. Воював у Чернігівській та Донецькій областях. Учасник оборони міста Чернігова.
21 квітня 2022 року старший солдат Олександр Партала загинув поблизу села Времівка Великоновосілківської селищної об’єднаної територіальної громади Волноваського району Донецької області.
27 квітня 2022 року похований на кладовищі в урочищі Ялівщина у місті Чернігів.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (15.06.2022; посмертно), медалями.
Коментарі
Дописати коментар