Загиблі герої Чернігівщини: Євген Мондич. Сергій Кулик

 17 травня, внаслідок ракетного удару по селищу Десна, загинув захисник з Козелецької громади Євген Мондич.

Євген народився в Києві, закінчив Київську школу №128 та Київський професійний ліцей транспорту. Працював слюсарем теплових мереж в КП «Київтеплоенерго».

Після повномасштабного ворожого вторгнення 24 лютого він без сумнівів та вагань долучився до захисту рідної землі. Спочатку у добровольчому формуванні Козелецької територіальної громади на території села Озерне. Після того, як загроза вторгнення на Козелеччину минула, продовжив захищати Україну у лавах Збройних Сил України.

У Євгена залишилася дівчина, матір та молодший брат. Поховали загиблого воїна у рідному селі Озерне.

Наприкінці травня в Макошиному проводжали в останню путь старшого солдата Сергія Кулика. Він загинув на Донеччині під селищем Богородичне 17 травня. Попрощатися з ним прийшло чи не пів селища. Бо тут він народився і прожив майже все своє життя. 

Поговорити вдалося з Олександром Куликом, молодшим братом Сергія. Він розповів, що незважаючи на те, що різниця у віці між ними була п’ять з половиною років, але вони мали між собою тісний зв’язок. Може тому, що залишились рано без батька (він помер, коли Сергію було майже 18 років, а Сашку – 12) і стали єдиною чоловічою опорою для мами.

Хлопці зростали в люблячій родині. Як і більшість макошинських дітлахів, влітку днями пропадали на Десні: купалися, рибалили.

– Якщо говорити про захоплення, то Сергій дуже полюбляв зброю, – розповідає Олександр. – Ми постійно з ним щось майстрували: клепали, заточували, свердлили, паяли, тесали. Мабуть, ніхто з наших друзів не міг виготовити такого дерев’яного автомата, який виготовляв брат. Це була майже копія справжнього. Сергій мав чимало книг про зброю.

У 1997 році Сергій Кулик закінчив Макошинську школу. Одразу ж восени вступив на навчання до Щорської автошколи. Вже у травні, як тільки отримав водійське посвідчення, його призвали на строкову службу. Її проходив недалеко від дому, в Чернігові.

Служба в армії дала можливість одразу влаштуватися на роботу до Державної виконавчої служби України. Всі наступні 19 років чоловік служив у Менській виправній колонії, де досяг звання прапорщика кінологічної служби. Сумлінне виконання службових обов’язків та професіоналізм важко було не помітити. Тому керівництво неодноразово відзначало Сергія почесними грамотами.

А потім Сергій вирішив знову повернутися до служби в Збройних силах України. Вже за контрактом.

З 1 листопада 2019 року Сергій Кулик приєднався до однієї з військових частин 81-ї аеромобільної бригади 90-го батальйону десантно-штурмових військ. Там він перебував на посаді навідника-оператора, водія.

У складі аеромобільної десантної роти підрозділ вирушив тоді для виконання бойових завдань Операції Об’єднаних сил до міста Костянтинівка. Ще тоді Сергій отримав поранення.

На Донбасі Сергія й застало широкомасштабне російське вторгнення: разом із побратимами йому довелося стояти на захисті Краматорська.

– Весь час, відколи Сергій був на Донбасі, ми дуже переживали за нього, – каже Олександр Кулик. – Особливо загострилися переживання від лютого, коли почалася велика війна. Намагалися тримати постійний зв’язок. Була у нього можливість – то він телефонував матері. Просили його, щоб у разі, якщо не буде змоги зателефонувати, хоча б кілька слів відписував у месенджер. Телефонував і мені. Коли ж поговорити йому не вдавалося, то писав, а я вже, телефонуючи до мами з Черкащини, звітував їй – із Сергієм усе нормально. І так було до 17 травня, відколи ми вперше не отримали від нього ні дзвінка, ні повідомлення. Я спочатку не думав про погане: можливо, просто немає змоги, бо це ж війна.

Але наступного дня Сашку надійшов дзвінок. Номер був незнайомий. Як виявилося, телефонував командир Сергія. Саме він, перевіривши всі формальності, і повідомив, що брат Олександра загинув. Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Богородичне Донецької області внаслідок ворожого артилерійського та ракетного обстрілів він отримав важкі поранення. На жаль, вони виявилися несумісними з життям.

Поховали Сергія Кулика в рідному селищі 23 травня. За словами побратимів, Сергій ніколи не шукав легких шляхів та був готовий давати відсіч загарбнику.