Загиблі Герої Чернігівщини: Володимир Андрійченко

Учасник двох революцій – Помаранчевої та Гідності, ветеран АТО, голова 
Чернігівського обласного осередку Комітету виборців України. 16 березня поблизу Чернігова загинув 37-річний чернігівець Володимир Андрійченко, який їхав на медичній машині забирати поранених і вбитих побратимів.

Захищати Україну від російських окупантів Володимир Андрійченко хотів ще у 2014-му, після нападу росії на Донецьку та Луганську області. Тоді добровольцем його не взяли через брак військового досвіду. За рік, під час другої хвилі мобілізації, він таки пішов воювати.

«У січні 15-го, коли пішла друга хвиля добровольців, він зібрав у нас вдома усіх товаришів своїх, смажили шашлики. Він встав і сказав: «Я завтра йду». Ні дружина про це не знала, ніхто. З зони АТО повернувся навесні 2016-го. Сказав: «Давайте будувати дім». Ми знайшли землю, почали будувати, так і недобудували…», – розповідає батько Леонід Андрійченко.

Після ротації Володимир вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища. У 2018-му закінчив його. Останнім часом працював у Києві.

У 20-их числах лютого його викликали до чернігівського військкомату як лейтенанта запасу. Наступного дня після приїзду чоловіка до Чернігова почалося повномасштабне вторгнення росії. Володимир потрапив до медичного взводу 1-ї танкової бригади.

«Він став медиком. Він розбирався у медицині, хоча він не професійний лікар. Він усе розумів і вмів робити. Моя жінка – медсестра із величезним стажем, але навіть вона консультувалася в нього щодо різних болячок», – каже батько.

На службовій машині Володимир возив поранених і вбитих побратимів.

Востаннє з сином розмовляв 10 березня. Того дня Володимиру виповнилося 37 років. На своїй сторінці у Фейсбуці він написав такий пост:

«Втретє ДН доводиться зустрічати не в родинному колі, а в оточенні побратимів. Попередні 2 були на Донбасі, сьогодні ж в рідному місті Героїв – Чернігові. І нині, я хотів би подякувати всім хто так чи інакше долучився до боротьби. Разом і до кінця. P.S. за день народження пиво виставлятиму на Червоній площі Москви в день Перемоги».

До Дня Перемоги Володимир так і не дожив… Вранці 16 березня він вирушив у передмістя Чернігова, аби забрати тіла загиблих і поранених побратимів

«Це вже тепер хлопці його розповідають, що треба було поїхати, а він, як завжди, йшов першим. І першим він і поїхав туди (в село поблизу Чернігова – ред.). Вони з командиром їхали і почався великий обстріл. Вони зупинили машину і хотіли заховатися. Він тільки хотів побігти у кювет… Реактивний протитанковий снаряд. Був удар. Вони бачили, що машина була з хрестами, це була медична машина! Машина згоріла, а його (Володимира – ред.), мабуть, ударною хвилею вбило. Бо потім його побратим розповідав, що був там, крові у нього не бачив. Перевірив пульс, пульсу вже не було. Закрив очі. Розповідав, що тільки хотіли забрати тіло, почалися обстріли ще сильніші. Його залишили. Він досі лежить у кюветі», – сказав батько Володимира.

Зараз Леонід Андрійченко хоче одного – забрати тіло сина і поховати.

«Я казав, що сам піду просити в них (окупантів – ред.), щоб забрати тіло. Син менший каже: якщо підеш просити – пристрелять. Мені треба тіло забрати. Хлопці сказали, що якщо буде можливість, тіло вивезуть. Я не знаю, сиджу і чекаю. Дай Боже б забрати його».

У Володимира Андрійченка залишилася дружина, 13-річна донька, батьки і молодший брат.

Джерело