Загиблі герої Чернігівщини: Сергій Сизоненко

Сергій Сизоненко народився в Городні. Тут навчався, тут і познайомився з майбутньою дружиною Оксаною. Чотири роки зустрічалися, а потім розписалися. У шлюбі народилося двоє дітей – син, якому зараз 14 років, і донечка, їй п’ять.

«13 листопада було б уже 18 років, як ми офіційно одружені. Він був не просто татом, чоловіком, він був другом, у нас у всьому були однакові смаки, ми все робили разом. Нам заздрили, казали: “Яка чудова сім’я!”. Якщо були якісь негаразди, він говорив: “Ми разом! У нас все вийде!”. Ми підтримували одне одного в усьому».

Жінка розповідає, Сергій дуже любив сина, але донька була для нього всім.

«Це татова копія, його сонечко. Коли чоловік був удома, вона не відходила від нього ні на крок, ходила за ним хвостиком, а коли його не було, дуже за ним сумувала. Сергій казав, що дуже хоче побачити її у весільній сукні та бавити онуків. У нас була мрія поїхати цього літа усім разом на море, але не судилося».

Оксана каже, Сергій був дуже надійною людиною, йому довіряли, його цінували й поважали, бо був справедливим. Працював на пилорамі, але дуже хотів будувати. Згодом втілив свою мрію і вже близько трьох років працював на будівництві магазинів однієї з великих торгових мереж.

Коли почалася війна, був на роботі у Львові.

«Зранку я прокинулася від вибухів, подзвонила й кажу: “У нас війна!”. Він відповів: “Їду додому, й це не обговорюється! Як ви там без мене!”», – розповідає жінка.

Сергій виїхав зі Львова вранці, ввечері вже був у Чернігові. За словами дружини, з Чернігова його не випустили, на блокпості сказали, що Городню окуповано й туди не можна. Тож чоловік вирішив записатися до лав територіальної оборони. Дружині про це не сказав, щоб не хвилювалася. Телефонував, заспокоював.

«Спочатку зідзвонювалися кожного дня, потім не мали зв’язку. Другого березня я йому додзвонилася, була дуже щаслива, що він живий і в нього все добре. Його останні слова з телефонної розмови я буду пам’ятати все життя: “Я тебе дуже люблю, у мене все добре, бережи дітей!” А вже третього березня в нашу сім’ю прийшло горе».

Сергій не відповідав на дзвінки. Оксана почала телефонувати його друзям, від яких дізналася, що чоловік був у теробороні, але наказав не розповідати про це його дружині.

Уже потім Оксана дізналася, що третього березня чоловік був у 18-й школі, яку того дня було зруйновано внаслідок авіанальоту. Його дістали з-під завалів шостого березня – в день народження доньки, якій обіцяв приїхати на свято.

«А замість свята ми отримали страшну звістку, – говорить Оксана. – Сину я сказала, що тато загинув, а от доні ми й досі не кажемо. Спочатку казали, що тато охороняє дорогу на Чернігів, щоб танки до нас не дійшли і ми не загинули. А тепер я розповідаю, що тато на небі, що він став янголом, він нас оберігає, що він герой і завжди буде у нас в серці».

Оксана каже, поховали Сергія волонтери 8 березня на Забарівці в Чернігові, до Городні привезти не було можливості – тоді йшли запеклі бої, були обстріли.

«Донька плаче, питає: “А що, я тата більше ніколи-ніколи не побачу? Ні одного разочку?” – “Ні одного, – кажу, – дочечка”. Вона бере телефон, там його фотографія є, і цілує його, каже: “Тату!” Час іде, але біль в душі не відступає. Мене вже більше наче не існує. Намагаюся триматися заради дітей. Моє життя вкрали «рускіє асвабадітєлі», то нехай вся росія волає від болю».

Джерело