Загиблі герої Чернігівщини: Ромодан Денис

«Втілювати думки в залізі. Мабуть, так я б це описав. Задачі постійно змінюються і сказати, що мені щось робити подобається більше, а щось менше – ні. Були різні вироби, але всі мають частинку мене. Тому що, коли ти створюєш річ, – ти вкладаєш у неї душу. Я намагаюсь робити так, щоб кожен виріб приніс радість тій людині, яка буде ним користуватися».

Чоловік спочатку був помічником у кількох ковалів, потім відкрив власну кузню. Туди до нього за порадою і допомогою часто приходили друзі та знайомі, розповідає дружина Дениса Вікторія.

«Він був сильною, енергійною людиною. Досягав своїх цілей. Він дуже 

прагнув іти вперед, щось робити. Він на своєму хобі ковальському зробив бізнес. Він організував людей, які з ним працювали. Його любили і шанували. Його вироби купували в Америці, Європі. Їх носять у різних куточках світу. У нього були золоті руки. Він художник, він майстер. За допомогою заліза і вогню він робив усе, що можна було уявити. Я також вмію кувати прості речі. Він мене навчив».

Їхнє подружжя дуже любило свободу, каже жінка. Вони любили тварин, каталися на байках, подорожували, їздили на різні фестивалі, відвідували міста і села України, цікавилися історією, мріяли побувати у Єгипті.

«6 років ми були разом. 6 надзвичайних років. Це були мої найдивовижніші,

найпрекрасніші роки з ним. Ми дуже сильно кохали одне одного… Ми дуже віддавалися один одному. Я йому допомагала у ковальській справі – з магазином, з клієнтами, з товаром, з фотографіями. Ми були, як дві половинки. І в роботі, і в житті. Він був брутальний зовні, але всередині – дуже спокійний і романтичний. У компанії він був таким заводилою. Завжди збирав всіх друзів. Дуже смішний, з ним ніколи не засумуєш. Ми не могли просто сидіти вдома, завжди щось придумували, кудись їздили, кудись ходили».

Пара одружилася 2 роки тому, у них з’явилася донечка Герда, зараз їй 11 місяців. Денис, хоч і хотів сина, після народження доньки надзвичайно її полюбив, говорить Вікторія.

Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії Денис готувався до війни, розповідає Вікторія.

«Ми готувалися до війни. Купували захист Денису і всілякі такі штуки. Він ходив на спеціальні заняття. Ми не розуміли точно, в якому це буде масштабі. Але розуміли, що щось буде. Він казав, що захищатиме нас, щоб ми були у безпеці».

Жінка говорить, хоча чоловік і прислухався до неї, зупиняти його і вмовляти
не йти воювати сенсу не було. Якщо вже Денис щось вирішив – ітиме до кінця. Спочатку Вікторія не збиралася їхати з міста – не хотіла залишити чоловіка. Але коли район, де вони з донькою були, декілька днів поспіль обстрілювали росіяни, вирішила, що треба тікати.

«Ми останні 3 дні були біля автомобільного мосту, там, де дачі. Там дуже бахкало, були такі жахливі обстріли, ми падали, я малу прикривала собою. Денис знайшов людину, яка нас вивезла. Це був Юрій Рудич. Він герой, який так багато робить для міста та людей».

Востаннє Вікторія розмовляла з чоловіком 5 березня, вже коли була у Вінниці. Денис казав, що сумує, бо донечка так швидко росте, а він цього не бачить.

Наступного дня Дениса не стало. Він із побратимами був на завданні в одному із сіл неподалік Чернігова.

«Я спілкувалася з командиром. Він розповідав, що вони пішли на завдання. Денис і батько командира пішли далі. Вони потрапили під обстріл. Там стріляли багато з чого. Ми сподівалися, що вони живі, просто потрапили в полон… Я не пам’ятаю, скільки пройшло днів відтоді, подзвонив командир і сказав, що знайшли тіла. Була обручка, каблучка на мізинці, яку він завжди носив, і його викуваний підвісок – сокира. Тобто це був точно він. Зник його телефон».

Відтоді, каже Вікторія, на її плечі ніби впала гора. Із Денисом вона завжди відчувала себе маленькою дівчинкою під захистом.

«От як кожна дівчина мріє про чоловіка, який буде її захищати, про мужнє плече, я якраз була під цим крилом, під цим захистом. Все зламалося в один момент… Тепер я і мама, і тато, і я не знаю… Заради дитини і заради Дениса буду намагатися робити все можливе. Ми так сильно любили одне одного… Він мені подарував донечку, вона – копія Дениса. Я не знаю, як буде далі… Я просто хочу, щоб ми були щасливі з нею, Денис цього хотів би».

Друг і побратим Дениса В’ячеслав згадує чоловіка як відкриту, позитивну людину, яка завжди всім допомагала. Каже, про такого товариша можна було тільки мріяти.

«В останні дні, що ми були поруч на нулі, в його очах не було страху, тільки гордість за країну, за оборону, за землю. Він виконував важкі завдання з розвідки. Багато зробив задля перемоги. Тепер він у Вальхаллі (місце, яке згідно з давньоскандинавською міфологією є раєм для найдостойніших полеглих воїнів – ред.). Він жив, як воїн, і загинув, як воїн, вікінг з мечем у руках. Я пишаюся ним і дружбою з ним...»

Вікторія каже, Денис був справжнім вільним козаком і завжди був за справедливість. За неї, за Чернігів і за те, щоб у його рідних все було гаразд, він віддав своє життя.

«Гинуть кращі. Всі, хто захищає Україну, – це найкращі люди, наймогутніші, які не побоялися піти і захищати не тільки своїх близьких, а всіх жінок, дітей. Вони – Герої, справжні Воїни. Я безмежно вдячна всім, хто це робить».

Джерело