«Втілювати думки в залізі. Мабуть, так я б це описав. Задачі постійно змінюються і сказати, що мені щось робити подобається більше, а щось менше – ні. Були різні вироби, але всі мають частинку мене. Тому що, коли ти створюєш річ, – ти вкладаєш у неї душу. Я намагаюсь робити так, щоб кожен виріб приніс радість тій людині, яка буде ним користуватися».Чоловік спочатку був помічником у кількох ковалів, потім відкрив власну кузню. Туди до нього за порадою і допомогою часто приходили друзі та знайомі, розповідає дружина Дениса Вікторія.
«Він був сильною, енергійною людиною. Досягав своїх цілей. Він дуже
прагнув іти вперед, щось робити. Він на своєму хобі ковальському зробив бізнес. Він організував людей, які з ним працювали. Його любили і шанували. Його вироби купували в Америці, Європі. Їх носять у різних куточках світу. У нього були золоті руки. Він художник, він майстер. За допомогою заліза і вогню він робив усе, що можна було уявити. Я також вмію кувати прості речі. Він мене навчив».Їхнє подружжя дуже любило свободу, каже жінка. Вони любили тварин, каталися на байках, подорожували, їздили на різні фестивалі, відвідували міста і села України, цікавилися історією, мріяли побувати у Єгипті.
«6 років ми були разом. 6 надзвичайних років. Це були мої найдивовижніші,
найпрекрасніші роки з ним. Ми дуже сильно кохали одне одного… Ми дуже віддавалися один одному. Я йому допомагала у ковальській справі – з магазином, з клієнтами, з товаром, з фотографіями. Ми були, як дві половинки. І в роботі, і в житті. Він був брутальний зовні, але всередині – дуже спокійний і романтичний. У компанії він був таким заводилою. Завжди збирав всіх друзів. Дуже смішний, з ним ніколи не засумуєш. Ми не могли просто сидіти вдома, завжди щось придумували, кудись їздили, кудись ходили».Пара одружилася 2 роки тому, у них з’явилася донечка Герда, зараз їй 11 місяців. Денис, хоч і хотів сина, після народження доньки надзвичайно її полюбив, говорить Вікторія.
Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії Денис готувався до війни, розповідає Вікторія.
«Ми готувалися до війни. Купували захист Денису і всілякі такі штуки. Він ходив на спеціальні заняття. Ми не розуміли точно, в якому це буде масштабі. Але розуміли, що щось буде. Він казав, що захищатиме нас, щоб ми були у безпеці».
Жінка говорить, хоча чоловік і прислухався до неї, зупиняти його і вмовляти
не йти воювати сенсу не було. Якщо вже Денис щось вирішив – ітиме до кінця. Спочатку Вікторія не збиралася їхати з міста – не хотіла залишити чоловіка. Але коли район, де вони з донькою були, декілька днів поспіль обстрілювали росіяни, вирішила, що треба тікати.
«Ми останні 3 дні були біля автомобільного мосту, там, де дачі. Там дуже бахкало, були такі жахливі обстріли, ми падали, я малу прикривала собою. Денис знайшов людину, яка нас вивезла. Це був Юрій Рудич. Він герой, який так багато робить для міста та людей».
Востаннє Вікторія розмовляла з чоловіком 5 березня, вже коли була у Вінниці. Денис казав, що сумує, бо донечка так швидко росте, а він цього не бачить.
Наступного дня Дениса не стало. Він із побратимами був на завданні в одному із сіл неподалік Чернігова.
«Я спілкувалася з командиром. Він розповідав, що вони пішли на завдання. Денис і батько командира пішли далі. Вони потрапили під обстріл. Там стріляли багато з чого. Ми сподівалися, що вони живі, просто потрапили в полон… Я не пам’ятаю, скільки пройшло днів відтоді, подзвонив командир і сказав, що знайшли тіла. Була обручка, каблучка на мізинці, яку він завжди носив, і його викуваний підвісок – сокира. Тобто це був точно він. Зник його телефон».
Відтоді, каже Вікторія, на її плечі ніби впала гора. Із Денисом вона завжди відчувала себе маленькою дівчинкою під захистом.
«От як кожна дівчина мріє про чоловіка, який буде її захищати, про мужнє плече, я якраз була під цим крилом, під цим захистом. Все зламалося в один момент… Тепер я і мама, і тато, і я не знаю… Заради дитини і заради Дениса буду намагатися робити все можливе. Ми так сильно любили одне одного… Він мені подарував донечку, вона – копія Дениса. Я не знаю, як буде далі… Я просто хочу, щоб ми були щасливі з нею, Денис цього хотів би».
Друг і побратим Дениса В’ячеслав згадує чоловіка як відкриту, позитивну людину, яка завжди всім допомагала. Каже, про такого товариша можна було тільки мріяти.
«В останні дні, що ми були поруч на нулі, в його очах не було страху, тільки гордість за країну, за оборону, за землю. Він виконував важкі завдання з розвідки. Багато зробив задля перемоги. Тепер він у Вальхаллі (місце, яке згідно з давньоскандинавською міфологією є раєм для найдостойніших полеглих воїнів – ред.). Він жив, як воїн, і загинув, як воїн, вікінг з мечем у руках. Я пишаюся ним і дружбою з ним...»
Вікторія каже, Денис був справжнім вільним козаком і завжди був за справедливість. За неї, за Чернігів і за те, щоб у його рідних все було гаразд, він віддав своє життя.
«Гинуть кращі. Всі, хто захищає Україну, – це найкращі люди, наймогутніші, які не побоялися піти і захищати не тільки своїх близьких, а всіх жінок, дітей. Вони – Герої, справжні Воїни. Я безмежно вдячна всім, хто це робить».
Джерело
Денис народився в Чернігові. В дитинстві захоплювався динозаврами і навіть мріяв про кар’єру палеонтолога. Але в середній школі разом з бабусею потрапив на турнір з історичного фехтування. Лицарі, блиск металу на мечах та кольчугах, сама битва дуже захопили хлопця. Він власноруч сплів собі кольчугу. Згодом виготовив меч, щит та інші обладунки. З середини 2000-х сам почав брати участь у турнірах.
Після школи Денис навчався в місцевому технікумі на фахівця з обслуговування комп’ютерних та інтелектуальних систем і мереж. Однак хлопець почав займатися ковальством. Спочатку був помічником ковалів. Згодом орендував кузню і почав робити різні речі: прикраси, ворота, паркани, обладунки. Брав участь у лицарських турнірах у Шестовиці, а також у «Сіверських вікінгах». Виступав як майстер художньої ковки, давав майстер-класи на святах до дня міста у Вінниці, Славутичі, Мені, Носівці.
«Одразу кидалося в очі та підкупало те, що він був людиною, яка дуже легко йде на контакт. А ще він був - вогонь! Він палав! Щоб він не робив, це палало. І запалював оточуючих. Багато хлопців до нього приходили. Як він казав: «Навіть якщо ти довго зі мною не будеш працювати, щось звідси винесеш». Хтось дивився, як працює його бізнес, хтось навчився ковальству. Він багато людей вчив. Він запалював кузнею, запалював мотоциклами. Він був завзятий байкер і теж мені постійно казав: «Жора, купуй собі мотоцикл, будемо разом їздити на фестивалі!» - згадує друг Георгій Сосновський.
«Денис справляв враження суворого чоловіка. Він був наполегливим, може навіть десь брутальним. Він і справді був таким, умів досягати свого. Але під усім цим було дуже добре серце. Він стільки тварин врятував у дитинстві: у нас і черепаха жила, і поранений вуж, і цуценя, і кішка. Коли його друзі побачили фото, де Денис смажить млинці для родини, то були вражені. Син справляв враження кременю, але був дуже чуйним насправді. Заради рідних та близьких людей він був на все готовий», – згадує мама Ірина.
Те, що Денис Ромодан проходив вишкіл – готувався до бойових дій, він приховував від друзів і навіть від рідних.
«Бувало, каже: «Мам, я поїду на два-три дні, не телефонуй». Я питаю: «Куди?» Він: «Ну, на виїзди». Казав, наприклад , що їдуть у Шестовицю. Але я бачу, що в цей час у Шестовиці нічого не відбувається. Продовжувала питати, що і як. Тільки після того, як я почала наполягати, він сказав, що їздить з друзями на вишкіл, адже треба готуватися – колись воно почнеться, невідомо коли, і він не хоче бути не підготовленим. Просив мене не хвилюватися».
З перших днів повномасштабного вторгнення він долучився до Сил Спеціальних Операцій. 6 березня 2022 року разом із побратимами потрапив у засідку ворога на околицях Чернігова.Був нерівний бій. 12 квітня, після звільнення Чернігівщини, знайшли тіло Дениса й ще одного побратима, котрі загинули в тому бою.
«Колись я сказала, що все життя буду йому дякувати за те, що був. З любов'ю ставився до нашої донечки Герди. Для мене мій чоловік - фантастична людина. Він жартома казав про себе, що він представник того виду чоловіків, які вже відмирають. Його дуже поважали та любили друзі. Він захопив мене своєю енергетикою, харизмою, бойовим духом, добротою, справедливістю, гумором, цікавими історіями, поглядом на життя, працелюбством. Ми одружилися за чотири роки з дня знайомства і планували разом зустріти старість», - говорить Вікторія.
Дениса поховали на кладовищі «Яцево» в Чернігові.
В захисника залишилися донька, дружина, мама та інші родичі.
Коментарі
Дописати коментар