Пам'яті Юлія Коцюбинського. Завжди з нами – повість життя

«Таких людей називають згустком енергії. Невисокий, статурний, з відкритим поглядом молодих очей… У кожному його зграбному русі легко вгадувалася динамічна сила, а за кожним словом у ньому вчувалася людина, яка багато побачила, пережила, передумала і давно з’ясувала для себе, що й навіщо в цьому світі», -згадував М.Слабошпицький про Юлія Коцюбинського.
Про незвичайну долю Юлія Коцюбинського можна зняти багатосерійний фільм, написати не одну книгу. З усіх людей, яких я зустрічав упродовж свого життя, він залишається для мене найкращим — найдобрішим, найшляхетнішим, найсовіснішим. Втім, якби Юлій Романович почув оці мої слова, мені б неодмінно перепало від нього на горіхи. Онук великого письменника не любив марнославства та пустопорожньої похвальби, був напрочуд непретензійною людиною, байдужою до влади і слави. Тож, коли мене інколи «заносило» в наших розмовах, Коцюбинський лише іронічно посміхався: «Не тряси глупством...» Він жив поряд — у рідному Чернігові, неквапом ходив тими ж вуличками, — завжди привітний, доброзичливий, уважний. Людина, яка вже за життя стала легендою...
Ви не повірите, але чи не найголовнішою причиною нашого з Танею (моєю дружиною) переїзду до Чернігова став... музей Коцюбинського! Я ж – родом із Пирятина, з Полтавщини, дружина народилася на Буковині, виросла на Житомирщині.  Коли я закінчував журфак Київського державного університету імені Тараса Шевченка, вона вже працювала в Житомирі, і я мав їхати туди. Але тодішньому моєму другові хотілося, щоб ми з ним працювали разом — у чернігівській обласній «молодіжці». Він показав мені Вал і Болдині гори, міський парк. Подумки я ще вагався. «Залишайся. У нас тут є чудовий музей Михайла Коцюбинського. Такі вечори влаштовують! А директор — просто золота людина, онук класика!» — наполягав приятель. «Що, справжній онук?!» — перепитав я. І залишився: Михайло Коцюбинський і зараз — мій улюблений письменник...
Втім я не зразу наважився познайомитися з Юлієм Романовичем, хоч чув про нього лише гарні слова. Все думав: ну хто я такий, щоб відволікати від багатьох справ онука Коцюбинського?! Він же постійно спілкується з видатними людьми. , Майже щодня у музеї — цікаві літератур-но-мистецькі імпрези. А тут ще я зі своєю писаниною...
Допоміг випадок. Я виграв у літературному конкурсі, і видавництво «Смолоскип», яке випустило мою першу книжку, попросило провести її презентацію в Чернігові. Я розгубився, бо нічого такого ніколи не робив. І тоді зателефонував Юлію Романовичу, назвався й попросив про допомогу. Яким же був мій подив, коли директор поважного музею зразу ж пообіцяв усе влаштувати, притому безкоштовно!
Наступного дня ми познайомилися.  Можна було б написати, що я прийшов до І нього на прийом, але Коцюбинський ніколи не поводився як чиновник і взагалі не переймався бюрократією — зустрів гостинно, якось по-домашньому, так, ніби ми були знайомі тисячу років: «Авжеж, читав ваші вірші і знаю про вас із Танею!» Ми проговорили майже годину — про життя, літературу, журналістику. Юлій Романович умів слухати і виявився дивовижним оповідачем. Я був у захваті! А потім він прийшов на мою презентацію, попри свою простуду, скромно вислухав, досидівши до кінця, подякував... Звичайно, я не був винятком — так Коцюбинський поводився завжди: чи це був хтось із класиків, чи, наприклад, тяжкохворий і офіційно невизнаний, хоч дуже талановитий поет Петро Пиниця, чи зовсім юний літератор...
Відтоді ми постійно спілкувалися з Юлієм Романовичем, провели разом немало творчих зустрічей. І я щоразу був вражений: як же йому вдалося гідно пройти через усі життєві терни, не раз дивитися в обличчя смерті, багато й тяжко страждати, але бути такою мудрою, делікатною, дуже порядною Людиною, великим Подвижником, надзвичайно працелюбним і безкорисливим?! Його поважали й любили — по-справжньому, віддано. Це не просто слова — я бачив і відчував це постійно. І вкотре дивувався, як людина з такою чуйною, благородною душею і ніжною вдачею може настільки мужньо й принципово відстоювати справедливість — у тих же чиновницьких кабінетах!
Можна було б хоч інколи не палити нервів, жити спокійно, догоджаючи високому начальству. Врешті-решт, так робило немало нинішніх палких «патріотів»! Але Юлій Коцюбинський не вмів принижуватися (та його й неможливо було принизити), а ще він ніколи й нікому не бажав зла.
У мене є вірш, присвячений Юлієві Романовичу. Хочу навести його повністю, з епіграфом:
Юлієві Романовичу Коцюбинському
«Досі ще немає справжньої наукової біографії Михайла Коцюбинського. Час спростувати міфи. Скажімо, письменник ніколи не зустрічався з Леніним на Капрі. Він дружив із Богданом Лепким та іншими «буржуазними націоналістами». А з нього витворили більшовицьку ікону, репресувавши водночас рідних дітей».
Онук письменника Юлій Коцюбинський, 1 жовтня 1995 р.

У Соловки — від солов’їв,

З богів і віри — у шакали:

Михайла розп’яли свої

І скільки потім розпинали!

Ще зблиснуть чарки і ножі,

Месії прийдуть і пілати...

А вам — своїх, а не чужих За діда й батька знов прощати.

Сергій Дзюба
Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/lyudjam-o-lyudjah/54664-nash-yulii-romanovich.html
Ігор Коцюбинський про батька: