Загиблі герої Чернігівщини: Олексій Коцюба. Володимир Попович

Захисник з Ніжина Володимир Попович, який гатив окупанті і під час АТО, і під час повномасштабного вторгнення, мріяв після перемоги про спокійне життя. На жаль, його життя обірвали ворожі міни та снаряди. 22 липня Героя провели в останню путь.

Володимир Володимирович Попович народився 26 червня 1990 р у Ніжині. Тут він закінчив місцеву загальноосвітню школу №13. Хлопчик зростав добрим, спокійним та завжди врівноваженим, завжди мав багато друзів та вже з дитинства мріяв стати військовим.

Володя завжди займався спортом: щодня здійснював пробіжки, серйозно займався боксом. Після школи високий та спортивний юнак пішов служити до Києва в Президентський полк. Захисник вчився в муніципальній поліції в Вишгороді. Згодом Володимира перевели в Беркут. Був учасником АТО на Сході України, де разом з побратимами давав гідну відсіч російським загарбникам. Має багато нагород.

У 23 роки Володимир одружився. З дружиною Поліною мають 8-річну донечку Крістіну. Дуже любив свою сім’ю та часто балував різними подарунками «своїх любих дівчаток» (так він їх завжди називав).

З початком повномасштабного ворожого вторгнення наш земляк не лишився осторонь і у квітні став до лав Захисників, аби в черговий раз зі зброєю в руках захищати рідну землю від окупантів. На війні головний сержант взводу виконував обов'язки командира відділення кулеметного взводу. Володимир майже щодня виходив на зв’язок, ніколи не скаржився, завжди казав, що в нього все добре, як і під час останньої розмови з рідними. Після перемоги мріяв про житло в Києві, де вони всією сім’єю жили б довгим, спокійним і мирним життям…

Посмертно боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

На початку червня на лихачівському цвинтарі хоронили 58-річного Олексія Коцюбу. Ще один мужній захисник української державності знайшов вічний спочинок на своїй рідній батьківській землі. Олексій народився у Хотинівці, він був єдним сином у багатодітній родині Коцюб. Закінчивши місцеву восьмирічку, здобувати подальшу освіту юнак продовжив у Лихачеві. До речі, саме лихачівська школа й познайомила його з майбутньою дружиною, а тоді ще симпатичною школярочкою Тетянкою. Далі було навчання у Мринському профтехучилищі, затим — строкова служба у військово-морських силах. А після демобілізації хлопець вирушив до Миколаєва. Саме там за розподілом після закінчення Донецького інституту радянської торгівлі вже працювала та жила його кохана. Одружилися, отримали житло, народили сина — місто кораблебудівників стало для їхньої родини справді рідним і дорогим. Пізніше Олексій зайнявся бізнесом, відкрив свою власну справу, дружина теж все життя в торгівлі. Руслан виріс і вже має власну родину, проживають у столиці. Кілька років тому в них народилися донечка Софійка, тож дідусь з бабусею були на сьомому небі від щастя.

Здавалося, що нічого не могло стати на заваді цій життєвій ідилії. Та все змінилося 24 лютого 2022 року, коли російська авіація почала бомбити кульбакінський аеропорт та залізничний вокзал, котрі розміщувалися на близькій відстані від їхнього дому.
— Чоловік завжди був відданим патріотом України, — з болем згадує дружина Тетяна Василівна. — Світлий, завжди позитивний, щирий, надзвичайно простий, він ніколи не хотів здаватися кращим, ніж був насправді. Не зважаючи, що Миколаїв переважно російськомовне місто, він не підлаштовувався під чужу мову й за багато років жодного разу не зрадив своєму хотинівському діалекту. Про це знали всі наші друзі і знайомі, партнери чоловіка по бізнесу. Навіть після чотирнадцятого року, коли поміж людьми з’явилися різні настрої, він був упевненим, що це місто завжди буде українським.

— Після перших бомбардувань я спробувала вмовити чоловіка покинути місто. Вже й авто заправили. Мотивувала, що в нього вже вік не той, аби воювати, і про тиск нагадала, про травму ноги. Добре, каже, поїдемо, ось тільки на роботу забіжу. А через годину повернувся. Тепер, каже, можеш ображатися, кричати, навіть плакати. Тільки спочатку збери мої документи — іду воювати. І добре, що машину заправила — піде на «коктейлі».

Після того, як вони місяць тримали оборону під Миколаєвом, ні про який від’їзд вже навіть мова не йшла. Чого, думала, і я поїду, як мій чоловік тут, вдома тримає оборону. Одна у холодній квартирі, бо всі комунікації перебиті ворожою артилерією, та думаю, що їм там, під перехресним вогнем в окопах, значно гірше. Якось телефонує мені, а голос застуджений, та ще й, відчуваю, тиск зашкалює... Кажу, може ти в госпіталь звернешся. А він мені: та що ти кажеш — нехай краще я тут, ніж хтось з юних на необстріляних. Квіт нації треба берегти.

Після того сорок чотири дні тримали оборонні рубежі під Довгеньким, що на Харківщині. Що там було пекло, дізналася після того, як чоловіка на кілька днів відпустили додому. Говорив, що після ротації відправлять вглиб території, де спокійніше. І ти каже, їдь до дітей, що тобі тут робити самій. Послухала. А він, виявляється, просто обманув, бо повернулися в те ж саме пекло. Та про це я дізналася вже тільки після його загибелі. А тоді казав, що в них спокійно, що не варто мені хвилюватися.

— Згадую тепер кожне слово, кожну фразу, сказані чоловіком і розумію, що їх можна розбирати на цитати: «жодна армія світу не вистояла, не воювала б так, як воюють наші солдати», «я не хочу , щоб ми жили так, як в Росії», «свободу треба виборювати, за неї варто воювати», «мені є що втрачати, але це все ніщо порівняно з тим, що чекає нас від поразки в цій війні».
Першого червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Довгеньке на Харківщині Олексій Анрійович Коцюба загинув від кульового поранення, будучи до останнього вірним військовій присязі та рідній Батьківщині. Родина втратила чудового чоловіка, батька, дідуся, країна — свого мужнього захисника і відданого патріота, який понад усе на світі цінував її свободу і незалежність, і захищав її до останнього свого подиху.