Історії Воїнів: Андрій Требух

Герой оборони Чернігова, командир групи «Кліщі», підполковник Андрій Требух постійно воює з 2014 року. 24 лютого Андрій Валерійович, легендарний «Кліщ», уже відчайдушно бився з окупантами у Рівнопіллі. Відтоді його бійці, яких за хоробрість називають «навіженими», щодоби виконують по 4-5 найскладніших бойових завдань.

Його надзвичайно поважають за кришталеву чесність, принциповість і прямолінійність. Ним щиро захоплюються, йому довіряють. Він – завжди поруч: мужній, впевнений, рішучий, цілеспрямований, надійний. Висококваліфікований професіонал, який щодня дивиться в очі смерті, однак готовий воювати: скільки знадобиться, до перемоги, – заради майбутнього наших дітей. 

Наш герой козачого роду. Йому 44 роки, народився 26 липня. У трьохлітньому віці переїхав мешкати до Чернігова, котрий одразу став для нього рідним. Тут народилися  діти – три доньки: Оля, Даша та Катя – найменша, їй – дев’ять рочків, у "кліща"чудова дружина Наталка. Свого часу закінчив  Міжрегіональну академію управління персоналом, факультет правознавства. Вони з дружиною за фахом – юристи.

Дідусь Андрія - Андрій Костянтинович, був моряком, ветеран другої світової війни – супроводжував конвої, тричі тонув. У Баренцовому морі американці підібрали його – витягнули багром, як небіжчика… Але він – вижив! Маршал Будьонний нагородив його за хоробрість іменною шаблею.

Андрій Требух служив у міліції двадцять років. Працював у кримінальному розшуку опером, у річковій та залізничній міліції – виконував різні спеціальні роботи. Був капітаном збірної МВС з рукопашного бою. І ми стали чемпіонами міжнародних спартакіад..

На війну  потрапив у складі МВС, приїхав до Маріуполя, а потім воював по всьому Донбасу… Побував і в тому котлі під Дебальцевим, котрий намагалися замкнути «сепари», щоби оточити наші війська. У підсумку, було політичне рішення, в рамках мінських домовленостей..

Займався розвідкою, коректуванням вогню, доставкою полонених, ще «полював» там на ворожих снайперів… У 2015-му став заступником комбата десантно-штурмового батальйону. Тоді тривалий час був з окупантами своєрідний «пінг-понг»: з восьмої години вечора і до самісінького ранку обстрілювали позиції одне одного. Наші стріляти із ЗУ – зенітних установок, а далі підключалися наші міномети, танки та САУ… Це – щоночі, а щодня обмінювалися мінами. Однак потім, після мінських домовленостей, почалося поступове відведення наших танків та мінометів. Хоча «сепари», як і раніше, люто гатили по нас! У 2017-му - поранення і контузія. Відтоді – інвалід другої групи. Проте, як і раніше, боронить Україну. 

Наш герой каже; "Я відчував, що буде повномасштабна війна. Це було цілком зрозуміло для професіонала. Тільки наївна людина могла не бачити та не усвідомлювати відвертої загрози! На самому кордоні вороги проводили навчання, зокрема в Білорусі, і росіян там ставало все більше. Потім вони там збудували автобан. А військові знають, що його можна використовувати і як злітну смугу. Коли на кордоні з’явилися літаки рашистів, у мене вже не було жодного сумніву…

У перші два дні війни в моїй оселі побували 17 людей. Друзі приводили також і своїх знайомих. Довіряли моєму фронтовому досвіду, тому говорили: «Ми хочемо захищати Чернігів та Україну, візьміть нас із собою». Так наразі й виникла наша група, яку називають «Кліщі». Бо у мене позивний – «Кліщ. Я захоплював полонених, і для «сепарів» це стало кошмаром. Вони не знали, що так зухвало в їхньому тилу діє одна людина – ось таким чином я тоді «розмножився» і мене стало багато! – посміхається. – Взагалі ж, кліщ – дуже наполегливий, цілеспрямований, небезпечний, і не зрозуміло, де й коли він вилізе… Так у мене з’явився позивний, до якого я за всі ці роки поступово звик. Зараз наша група «Кліщі» – підрозділ Збройних Сил України".

З початком повномасштабного вторгнення отримали бойове завдання – дізнатися, що там тепер відбувається і пустити ворогам першу кров. Вирушили вчотирьох: «Бармен», «Боцман», снайпер Толя (колишній міліціонер, прийшов зі своєю мисливською зброєю) і Требух. У Рівнопіллі проскочили між їхніми «Тигром» і БМП. Вони просто не очікували такої нахабності! "Кліщі"вискочили під самим носом у рашистів і встигли вчасно повідомити нашому штабу координати ворожої колони, котра рвалася до Чернігова. Там усе палало – відправили проклятих орків до самісінького пекла!

Відтоді і займалися розвідкою, були в протитанковому резерві, також вивозили з оточеного Чернігова поранених бійців та дітей, доставляли зброю і розробляли для цього маршрути. Ще вирушали в тил ворога – допомагали нашим партизанам. Було ще багато найрізноманітніших бойових завдань. А нині дружно перекваліфікувалися на саперів, бо після орків залишилася величезна кількість усіляких небезпечних «сюрпризів»!

Під Брусиловом постачали зброю партизанам – вирушали в тил ворога. Коли дізналися, що поранено «Скрипку» (позивний цього партизана), одразу поспішили на допомогу, вивезли його буквально під носом у рашистів. І ще по дорозі повідомили лікарям його групу крові, і «Морпіх» уже зустрічав із медичною машиною. Операція пройшла успішно.

Ще один пам’ятний епізод, коли Шестовицький міст зірвали й вороги налагодили понтонну переправу. Але ніхто не очікував, що наші проберуться туди, під міст, і спрямують на них безпілотник. Однак вдалося! Там разом із "Кліщами" діяла і група відомого розвідника «Хаскі» – теж відчайдушні українські бійці… 

Також дуже часто група супроводжувала енергетиків, котрі все лагодили після обстрілів. І «Основа» нас просила допомогти… Робили все можливе. Працює загартована команда: «Бармен», «Танкіст», «Мисливець», «Де Голль», «Док», «Редактор», «Рятівник», «Лауреат» і «Антоній». Сьогодні військові приїжджають до жителів, які пережили окупацію, спілкуються з людьми, досвідчений лікар проводить консультації, йде обстеження і розміновання землі. Це – важливо! Війна не закінчилася, та мешканці бачать, що вони – не самотні, бо наші військові готові їх захищати.

Підлеглі Требуха бачать, що командир – завжди поруч; так само, як всі, воює, виконує найскладніші, найнебезпечніші бойові завдання. В групі лиш одна людина пропала без вісті (це Сергій Ткаченко, позивний «Шахіст», ми його зараз скрізь шукаємо) та двоє поранених. 

"А ми, українці – справді, патріотичні, адже чітко знаємо, за що воюємо. Ми не хочемо бути жалюгідними, нікчемними рабами та холопами, існувати в постійному страху. Я воюю за майбутнє наших дітей, щоб усі вони жили у вільній країні, щоб отримали гарну освіту й працювали на благо України та щиро пишалися своєю державою", - розповідає Андрій.

"Коли з ворожого літака скидають бомбу вагою пів тонни тротилу, я розумію, що можу загинути. Та ніякої паніки немає. Моє завдання – навчити людей виживати на війні. Однак я хвилююся за наших дітей. На жаль, кожен такий день відкидає нас на кілька років назад – економіку держави… Взагалі, викрадається майбутнє дітей! Це – й стреси, величезні нервові навантаження. Тож нове покоління швидше постаріє. А я хочу, щоб діти були щасливими!"

"Коли я попросив волонтерів привезти памперси, дитяче харчування та жіночі прокладки, вони пожартували: «У тебе там коханки завелися?». Кажу: «От приїздіть і побачите». Вони привезли, і з підвалів враз почали виходити молоді жінки з немовлятами – деякі дітки там буквально й народилися… Ці мами з таким трепетом все це брали, з такою вдячністю. Що вони пережили. Я тоді їм кажу: «Ось – мої коханки. Всі ці мами, діти, котрі під обстрілами пережили ворожу блокаду – вони всі мої, я вболіваю за всіх і захищатиму їх до останньої краплі крові».

Надзвичайно люблю наш Чернігів, хочу жити в ньому і після війни. Я сподіваюся, що мої доньки його відбудовуватимуть".

Про свою мрію герой розповідає так:

– Моя мрія здійснилася, та її вкрали. Я з дитинства мріяв стати військовим. Сидіти на вечірці при параді, з бойовими орденами й медалями, і щоб поряд лунала прекрасна музика, звучали душевні пісні… Це було б так зворушливо, чарівно, розчулювало мене до глибини душі! Зараз згадую і на серці – тепліше… Дай, Боже, щоби повернулися ті благословенні часи!

Джерело