Північний форпост, який не дав ворогу взяти Київ: оборона Чернігова очима Washington Post
Поки українські військові намагалися зупинити росіян на захід від Києва, командир 1-ї української танкової бригади, полковник Леонід Хода, був задіяний на північному сході від столиці в Гончарівському. На той час, коли перша російська ракета влучила в його базу вранці 24 лютого, Хода вже підготувався до найгіршого. Він перекинув боєприпаси, паливо та продовольство у замасковані безпечні райони та розосередив свої війська в полі, якомога далі від бази, обговорив зі своїми заступниками, як втекти від ворога і сформувати підпільний опір.
Через кілька годин війни здавалося, що відбувається найгірше. Російські війська, чисельність яких зрештою становила близько 30 000 осіб, з трьох напрямків рушили через кордон до Чернігова на півночі України. Їхній план, за словами українських офіційних осіб, полягав у тому, щоб швидко захопити місто з населенням 280 000 осіб та просунутися на південь уздовж східного берега річки Дніпро біля Києва протягом трьох днів. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та розосередженими на захід від столиці, вони могли б взяти Київ у кліщі.
Але між росіянами та східним флангом столиці стояв Хода та його бригада чисельністю близько 2 000 осіб.
«Психологічно складно прийняти, коли чуєш, що йде колона із 10 танками. Потім ще одна колона із 30 бронемашинами. А за ними — ще одна колона із 12 машин, — каже Хода. — Були такі хвилі».
Хода залишив базу і помчав на північ, до Чернігова, щоб організувати передовий командний пункт. Чекаючи біля шосе на північ від міста, його роти влаштували засідку і знищили першу колону РФ, обстрілявши їхній стрій з артилерії з такої близької відстані, що росіяни не встигли зреагувати. Так само була розбита й друга російська колона.
Атака зупинила сили наступу та дала українцям критично важливий час для налагодження оборони та збору власних військ.
Те, що сталося протягом наступних п’яти тижнів, було битвою андердога проти росіян, яка зіграла ще одну вирішальну роль у провалі «блискавичного удару» Москви по українській столиці.
Українці намагалися загнати більшу частину російських військ на вузькі ділянки місцевості — непрохідні ґрунтові дороги, розталі поля чи болота, які могли б стати пасткою для техніки та змусити її перевитрачати паливо. Машини, що залишалися на асфальтованих трасах, стали мішенню для українських військ, які швидко переміщалися. Мости та переправи були заміновані й заблоковані.
«Ми змушували їх йти певними маршрутами, де потім підривали та відрізали їх», — розповідає генерал-майор Віктор Ніколюк, який командував українськими силами у північній частині країни.
Ця стратегія викликала захоплені оплески Пентагону.
«Цим шляхом на Київ йшло близько 30 бойових груп. Їх зупинила єдина українська бригада. Я не знаю, хто був її командир, але він зупинив їх ще на початку шляху», — говорив пізніше генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів армії США.
«Вони не могли зійти з дороги. Їхні молодші офіцери не виявляли жодної ініціативи, — сказав Міллі про росіян. — Цей хлопець командувач української бригади перемелював їх, наче бензопилою».
За словами Ніколюка, старий радянський спосіб ведення війни, коли командири давали офіцерам мало свободи для прийняття рішень і прагнули розтрощити ворога, кидаючи в бій незграбні маси військ, так і залишився характерним для Росії.
«Вбиваєш двох-трьох людей, а на їхнє місце вже лізуть інші. Перші ще лежать, а ці хлопці наступають, — розповідає він. — Це просто 1941 рік, коли життя особового складу нічого не означає для командирів».
«Проблема також у тому, що вони самовпевнені. Вони гадають, що Україна маленька. Мовляв, ми їх просто продавимо. Пройдемо танками і все», — продовжує Ніколюк.
Українські ж командири, які з 2014 року керували військами на сході країни, почерпнули від західних партнерів досвід передачі повноважень щодо прийняття рішень вниз по ланцюжку командування — заради того, щоб офіцери, які стояли нижче, знали, що вони повинні діяти залежно від того, що відбувається в конкретний момент, не спираючись на штаб, як на милицю.
Офіцерам у будь-якому разі довелося взяти ініціативу на себе. Як і західніше Києва, росіяни повністю заглушили українські комунікації та супутникові мережі, залишивши Ходу та інших без зв’язку з підрозділами на передовій. Українські командири висунулися до позицій своїх військ, щоб спілкуватися та віддавати накази.
«Військовий зв’язок був повністю паралізований, — розповідає Хода, зазначивши, що його сили залучили також місцеве населення. — Нам довелося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми з 95-відсотковою точністю знали навіть найменші їхні рухи за допомогою інших засобів. Це все завдяки місцевим мешканцям».
Втіленням української волі до боротьби всупереч усьому став пагорб на північний схід від Чернігова, з якого відкривався повний вид на місто та околиці. Тримайте цю висоту, наказав Хода бійцям, бо інакше Чернігів буде у росіян «на долоні».
За словами Ніколюка, протягом багатьох днів українські бійці захищали вершину пагорба або билися за неї, попри жорстокий обстріл російських танків, удари реактивних систем залпового вогню і, зрештою, осколково-фугасних бомб ФАБ-500, які знищили більшу частину височини. Ніколюк сказав, що майже всі залучені до цієї операції українці загинули, пізніше їх було знайдено в імпровізованій могилі з хрестом зверху, проте вони так і не здалися.
«Ви розумієте, люди готові захищати те, що належить їм, і шляху назад немає, — каже Ніколюк. — Коли бачиш це, розумієш, що вже не маєш морального права робити інакше».
Чимало хто із загиблих входив до складу сил територіальної оборони України — добровольців, які в перші дні війни записувалися тисячами.
Хоча більшість із них були недосвідченими бійцями, вони взяли на себе вирішальні та небезпечні ролі, забезпечивши ЗСУ необхідними додатковими силами.
Згідно з офіційними заявами України, за шість місяців вона втратила загалом близько 9000 військовослужбовців, ще понад 7000 зникли безвісти, хоча цифри можуть бути й вищими. Росія втратила понад 15 000 військовослужбовців за оцінками Генштабу ЗСУ — 45,7 тис.
Російська авіація спочатку панувала у небі над Черніговом. За словами Ходи, лише в середині березня його бригада отримала переносні зенітні ракети Містраль та Стінгер від США та їхніх європейських союзників, що нарешті дозволило збивати російські літаки.
На той час росіянам за рахунок грубої сили та величезної кількості військ вдалося прорватися через південну частину Чернігова та майже оточити місто. У бій вступила українська 58-ма окрема мотопіхотна бригада, яка рушила нижче міста на допомогу 1-й танковій бригаді.
Кульмінацією боїв стало село Лукашівка.
За словами Ходи, росіяни зібрали цілу батальйонну тактичну групу чисельністю близько 750 осіб та склали боєприпаси між білими стінами старої православної церкви. Він розповідає, що село наповнила російська бронетехніка: близько семи танків, 19 БМП та 12 або 13 БТР, не рахуючи вантажівок.
Якби українці не відстояли Лукашівку, вони б ризикували втратити останню «дорогу життя» в Чернігів та з міста.
Однак рішення росіян зосередити війська було помилкою. За словами Ходи, відкриті поля та мозаїка невеликих струмків відокремлювали Лукашівку від сіл, які утримували українці, що залишало росіян незахищеними.
«Дрібними групами ми вийшли та знищили один-два танки, одну БМП, якусь частину особового складу — і просто потихеньку почали відсікати їхню логістику», — розповів Ніколюк.
Решту довершила артилерія. Більшість російської техніки було спалено.
На той момент, сказав Хода, він знав, що росіяни будуть розбиті. Вони втратили дуже багато людей, танків і бойових машин — і вони вже не мали достатньо сил, щоб просунутися в сам Чернігів. Їхня логістика була перевантажена через контратаки, час і відстані.
Коментарі
Дописати коментар