Загиблі герої Чернігівщини: Толочко Олександр. Гамоля Андрій. Іванча Ярослав

Толочко Олександр Геннадійович народився 5 травня 1989 року в Чернігові. У 2006році закінчив Чернігівську гімназію № 35, а у 2011 році Чернігівський державний інститут економіки та управління за спеціальністю "Промислове та цивільне будівництво". Працював у ПАТ "Будівельна компанія "Домобудівник". Мав власну справу з будівництва та ремонту. У 2023 році долучився до Сил Оборони України. Солдат. Загинув 21 листопада 2023 року при обороні Авдіївки Донецької області. Похований 15 квітня 2025 року в Чернігові.

Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (посмертно).

Під час виконання бойового завдання загинув Андрій Гамоля.  Чоловік народився 20 вересня 1990 року у місті Славутич Київської області.

Закінчив Славутицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області.

З 2011 року родина військовослужбовця мешкає в селищі Козелець.

У мирному житті працював робітником на ТОВ «БЕЙКЕРІ ФУД ІНДАСТРІ» в селищі Козелець та на різних роботах.

5 березня 2023 року був призваний на військову службу. За час служби отримав декілька поранень.

Загинув захисник 5 травня 2025 року від удару ворожого дрона на Донеччині.

ІВАНЧА Ярослав народився 23 жовтня 1993 року в селі Конятин.  Навчався у місцевій школі, де проявив себе як старанний, відповідальний учень — батьків до школи не викликали, навчався добре. У дитинстві та юності був сором’язливим, тихим, слухняним. Ніколи не відмовляв у допомозі. Одного разу в школі шукали, хто б заспівав пісню — і саме Ярослав погодився. Він виконав пісню «Я бажаю вам добра».

У родині зростав середнім сином — між старшою сестрою Аліною та молодшим братом Владиславом. Вони були дуже дружні, підтримували одне одного. Для молодшого брата Ярослав був наставником, а для сестри — опорою. Вона згадує його слова: «Сідай мені на коліна, розкажи, як твої справи».

Після школи навчався у Чернігівському ПТУ №6. Вже тоді, у 2012 році, він отримав свою першу грамоту за високі показники у навчанні та активну участь у житті ліцею. Ще зовсім юним, у 2013 році, він відчув у собі поклик предків і приєднався до «Козацтва України», отримавши звання молодшого урядника. Цей дух вільного захисника він проніс крізь усе життя.

Згодом вступив до Харківського індустріально-педагогічного технікуму, де здобув спеціальність майстра виробничого навчання та техніка-будівельника. Пізніше закінчив Центральноукраїнський національний технічний університет, отримавши у 2024 році ступінь магістра.

26 серпня 2014 року Ярослав був призваний на військову службу за контрактом. У той день усе село проводжало його — з піснями, зі сльозами, з вірою. Його проводжали до маршрутки навіть на коні. Люди настільки емоційно прощалися, що «колихали» маршрутку — і водій хвилювався, щоб її не перекинули.

Саме тоді розпочався його шлях Захисника. За роки служби він став справжнім професіоналом — командиром бойової машини та командиром відділення механізованого батальйону. Географія його подвигів — це вся лінія фронту на Донеччині та Луганщині.

За сумлінну службу сержант Іванча був відзначений низкою нагород:

• Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
• Медаллю «Операція Об'єднаних Сил. За звитягу та вірність».
• Медаллю «За особливу службу» III ступеня.
• Грамотами від командування «Схід» та особисто від командира, Героя України Леоніда Ходи.
• Найвищим визнанням його професіоналізму стала медаль «10 років сумлінної служби», яку він отримав наприкінці 2024 року. Третину свого життя він віддав захисту рідної землі.

Під час виконання військового обов’язку Ярослав зазнав поранень. Перше — легке. Друге — значно серйозніше, після якого у 2021 році переніс операцію. Йому встановили 3 групу інвалідності. Але це не зупинило його.

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення — Ярослав пішов захищати Україну… на милицях. Згодом він відкинув їх і, на знеболювальних, продовжив службу. Матері сказав: «Лікар дозволив» — хоча лікарем для себе був сам. Він говорив: «Я не кину своїх побратимів».

Його позивний був — «Шустрий». Побратими згадують його як людину, яка віддасть останнє, яка вислухає, підтримає. І навіть після його загибелі вони продовжують приходити до нього на могилу.

Ярослав мав мрію — мирне життя. Він придбав будинок у селі Слабин, Чернігівського району, хотів створити сім’ю, жити, ростити дітей. Будинок оформив на маму. Зараз родина доглядає цю оселю — квіти, подвір’я, озеро біля дому. З другом Олегом вони мріяли: «Після війни поїдемо в ліс, на рибалку, з ночівлею… просто жити».

У 2024 році, приїхавши додому, Ярослав узяв сестру за руку і сказав: «Бережи маму. Я їду туди, звідки не повертаються…» Він беріг матір — часто телефонував, навіть серед ночі: «Мамо, зі мною все добре». Хоч вона розуміла — він не на танцях, він виконує важливу бойову місію. Він любив робити сюрпризи — приїжджав без попередження, стукав у двері і казав: «Дозвольте зайти?» І завжди в його руках були орхідеї… які для матері стали тихим, але дуже особистим спогадом про сина.

У березні 2025 року він приїхав додому на Великдень. 14 березня поїхав назад. Мати тричі перехрестила його машину… І на мить відчула, що бачить його востаннє. Але одразу відігнала цю думку.

На жаль, 5 травня 2025 року, близько 4-ї ранку, на Сумщині, під час виконання бойового завдання, Ярослав загинув. 6 травня вранці мати, ще не знаючи, що молиться вже не за життя, а за вічний спокій сина, поставила у церкві свічки… А вже після обіду до двору під’їхала машина з офіційним сповіщенням про тяжку втрату.

Це було найстрашніше повідомлення. Мати вхопилася за груди й закричала, захлинаючись від болю… На впізнання поїхала сестра Аліна. Вона одразу впізнала брата — по обличчю і татуюванню вовка над серцем – символу бригади «Степові вовки», в якій він служив. Їй сказали: він не страждав. Смерть була миттєвою.

З особистих речей передали годинник — стрілки зупинилися на 12:00 у ніч з 4 на 5 травня. Попрощалися та поховали воїна 9 травня у селі Конятин.

Брат Владислав довго не міг оговтатися від втрати. Рідні досі чекають — що він подзвонить… або знову постукає у двері. Перед 8 березня 2025 року він подарував мамі квітку — «Жіноче щастя». Після його загибелі вона зів’яла. А ось зараз, навесні 2026-го року розквітла жовта орхідея — яскрава, як пам’ять про нього.

Рідні говорять: «Ми його ніколи не забудемо. Він завжди з нами. Завжди в нашому серці…»

Попрощалися та поховали воїна 9 травня у селі Конятин.

У Конятині на Сосниччині встановили банер головному сержанту Ярославу Іванчі.