Загиблі Герої Чернігівщини: Костянтин Руденко

У квітні 22-річний чернігівець Костянтин Руденко мав стати батьком. Він 
дуже чекав на сина. Але вони ніколи не познайомляться особисто. Російські ракети відібрали у Костянтина життя, а в ще ненародженого Артема – татка. 13 березня, коли не було й 6-ї ранку, військові рф обстріляли Яворівський полігон на Львівщині. Костянтин був там інструктором, готував чоловіків до служби. Його 19-річна вдова Соломія каже, навіть уявити собі не могла, що її чоловік загине не на передовій, а на західній Україні, за 25 кілометрів від польського кордону.

«Я прокинулась о 5-й ранку від вибухів, але я чомусь не подумала, що це саме вибухи, тому що ми жили у місті, яке дуже близько до польського кордону. Я ніколи не могла б подумати, що там щось схоже взагалі може бути. Десь о 5:50 він мені подзвонив і сказав, що чує вибухи, але щоб я не переживала, бо це не в них, а десь на полігоні. Він тоді був у казармі».

Ще в дитинстві Костянтин дуже чекав, коли йому прийде повістка до армії. Повістки він дочекався, пройшов строкову службу на західній Україні, потім підписав контракт. У Львові познайомився з майбутньою дружиною Соломією. Незабаром повіз її на Чернігівщину знайомитися з рідними.

Щоб бути ближче до коханого, Соломія переїхала зі Львова до 

Новояворівська – містечка поряд із військовою частиною, де служив Костянтин. Вони побралися, а весілля планували влаштувати у листопаді чи грудні, коли у Костянтина закінчиться контракт. Коли хлопець дізнався, що Соломія вагітна, був дуже радий і одразу знав, що у нього буде син.

«Це була запланована вагітність, він дуже зрадів, коли дізнався, що я вагітна. Він одразу якось відчував, що у нас буде синочок, придумав йому ім’я – Артем. Тому коли на УЗД сказали стать дитини, для нього це ніби не було несподіванкою, але він все одно був дуже щасливий, що буде хлопчик. У нас із чоловіком були плани на життя».

«Він мені розказував, що йому дуже важко, він томиться. В перший тиждень, коли все почалося, він майже постійно був на службі, міг тільки на годинку вирватися додому. Потім попросив, щоб добу бути в наряді і на добу його відпускали додому, аби побути зі мною і синочком. Він його дуже любив і сумував».

13 березня Костянтин саме був у наряді. Додому до дружини він мав повернутися о 10-й ранку. За 4 години перед цим у містечку пролунали вибухи. Соломія зідзвонилася з чоловіком.

«Я тоді чула шум хлопців, вони, напевно, спускалися в підвал, як мали робити за правилами безпеки. Він сказав, щоб я теж спустилась у підвал, тому що ми жили на 5 поверсі, це небезпечно. Але я вирішила, що все-таки не хочу спускатися, що перечекаю вдома. За 5 хвилин я йому передзвонила і він був уже недоступний. Я дзвонила йому ще раз і ще раз, але на зв’язок він не виходив».

Спочатку дівчина думала, що вони ще ховаються у підвалі. Потім, коли дізналась про зруйновані казарми, – що Костянтин допомагає розбирати завали. Була думка, говорить Соломія, що може він потрапив до лікарні і не має змоги їй подзвонити.

«Коли проходило все більше годин, вже ближче до вечора, десь о 17-ій, наш спільний знайомий зателефонував до якогось командира Кості. Той сказав, що його тіло вже знайшли і що це точно він. Але я все одно не могла в це повірити. Мені тоді стало дуже погано, я потрапила до лікарні. Наступного дня інформація підтвердилася, але мені до останнього про це не говорили».

На кілька секунд поглянути на чоловіка Соломія змогла вже перед похороном.

«Мені здається, якби я не побачила, то я все своє життя думала б, що він живий. Бо не міг мій чоловік загинути, враховуючи, що він не був на лінії фронту чи десь там, де стріляють. Скільки ж впало тих ракет і одна впала саме на їхню казарму, і на ту частину будівлі, де він був. Ми туди їздили, інша половина казарми ціла. А та половина, де був він, її вже просто немає. Ті хлопці, які спустилися в праву частину підвалу, були живі. А ті, які разом із моїм чоловіком спустили в ліву частину, – загинули. На них впала кількатонна плита. Лікар сказав, що, принаймні, Костя не мучився довго, у нього була легка смерть».

«Там був дуже великий навчальний центр, полігони. Всі, мабуть, розуміли, що можуть влучити і в них, але сподівались, що їх це омине. Але якби вони в той момент були десь у наметах, в полі, кількість жертв була б набагато меншою».

Поховали Костянтина на Львівщині, бо везти тіло на його Батьківщину було небезпечно. На похорон з села під Черніговом змогла вибратися і його мама. Вона намагається триматися заради молодших доньок, розповідає Соломія.

Зараз дівчина з квартири, де планували майбутнє з чоловіком, переїхала до своїх батьків. У цьому місяці має з’явитися на світ їхній із Костянтином синочок. Його назвуть Артемом, як того й хотів його тато.

«Дуже шкода, що він не знатиме тата. Але він буде завжди пам’ятати про нього, я буду йому показувати спільні фотографії, речі Кості, я їх залишила на пам’ять – його годинник, браслет, куртку, у якій його знайшли. Я сподіваюсь, що синок завжди буде його пам’ятати, любити і поважати. А він нам буде з неба завжди допомагати».

Соломія каже, намагається триматися з усіх сил, бо розуміє, що постійне нервове напруження шкодитиме дитинці. А чоловік хотів би, щоб із сином все було добре.

«Коли почалася війна, мій чоловік казав, щоб я не переживала, що скоро все закінчиться, ми обов’язково всі переможемо. Зараз я теж думаю і сподіваюся, що скоро це все закінчиться. Я постійно дивлюся, що гинуть хлопці віком, як мій чоловік. Це дуже боляче, тому що у них усіх залишилися дружини чи дівчата, діти, батьки. У них ще все життя було попереду, а ця війна їх забрала. Але вони назавжди залишаться Героями для України, всі будуть їх пам’ятати, шанувати. Ми мусимо перемогти, щоб всі ці смерті не були просто так. Щоб наші діти жили в мирі і не знали, що таке війна».