Загиблі Герої Чернігівщини: Денис Піун
піти обороняти Україну від російських військових. Казав дружині, що не міг залишити родину в небезпеці, коли інші чоловіки ставали на захист рідного міста.
Денис Піун вперше став на захист України у 2014 – пішов добровольцем до зони АТО. Його мама, Лідія Піун, розповіла: тоді син до останнього не зізнавався їй, що поїде воювати.
«Він був патріотом на 100, навіть на 200%. Його дід (він його не знав) воював у Другій світовій війні, у нього було багато нагород. Денис іще перед 2014 роком знайшов відомості про діда: де він воював, які нагороди. Він настільки ним пишався, усім друзям своїм розказував, що в нього такий був дід, герой».
Пів року Денис був на навчаннях у Хмельницькому, ще пів року – в зоні бойових дій.
«Він мріяв знайти хорошу роботу та адаптуватися після війни. Ніколи не пропускав занять, дуже сумлінно вчився, для нас він був, як синочок, зі світлими очима та жагою до життя. Він дуже любив свою родину».
Потім Денис почав працювати далекобійником, їздив по всій Європі. Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну застало його у Франції, розповідає мама.
«Він зателефонував мені і каже: «Мамо, тримайтесь». А я ж знаю, який він по натурі, він не міг не захистити родину, казала: «Синочку, не їдь». А він казав: «Як я можу вас залишити? Як я можу не їхати? Таке горе у моїй рідній країні».
Дзвонила Денисові із благаннями не приїжджати і його дружина Катерина. Тоді вона ще не знала, що чоловік уже прямує до України. Додому він дістався за 5 діб.
«Коли він приїхав, я запитала: «Ну чому ти там не залишився?» Він мені сказав: «Ти не розумієш. Я просто не зміг би бути там, знаючи, що ви тут, у небезпеці. Знаючи про те, що всі захищають свої родини, а ви тут самі».
Наступного дня після приїзду чоловік почав збирати речі, щоб піти записатися до Територіальної оборони. Казав дружині, що не може сидіти вдома, маючи бойовий досвід, і дивитися, як подекуди воюють хлопці, що донині не тримали зброї в руках.
«Я вже навіть не відмовляла. Я просто знала, що він не зможе інакше. Він дійсно такий. Я просила тільки одне – щоб він беріг себе, тому що у нього є я і Кусь».
Кусь – саме так Денис називав свою донечку Вікторію, їй зараз немає ще й трьох рочків. Рідні кажуть, дівчинка дуже схожа на тата. Вона дуже його любить. А він любив її.
«Вікторія була дуже прив’язана до тата. Вона завжди чекала, коли він повернеться з роботи. Коли він приходив, вона завжди сідала до нього на плечі, і так вони по будинку бігали майже цілу годину. Ми жартома називали це годиною нестримних веселощів», – розповідає дружина.
«11 березня, коли він нас проводжав на автобус, на евакуацію, він був дуже сумний. У мене було таке відчуття, що він щось погане передбачає. Серце було не на місці. Ми виїхали», – згадує Катерина.
Мама Дениса виїжджати тоді не погодилась, сказала, що буде з ним. 13 березня чоловікові вдалося домовитися про евакуацію своєї куми, хрещеної Вікторії, яка зараз на 9 місяці вагітності.
Того ж дня рідні отримали страшну звістку – Дениса більше нема.
«Я цього боялася. Мені давно снилися погані сни. Я йому казала про це, а він: «Ай, мамо, що ти в це віриш». Мені його командир розповідав, що Денис і ще троє чоловіків були на завданні у селі біля Чернігова, почався обстріл, і Денис їх прикрив. Двоє отримали поранення, зараз вони вже в строю», – каже Лідія Піун.
Жінка каже, Денис заслуговував, щоб його достойно провели в останню путь, тому вона вмовила побратимів сина поховати не в братській могилі, а в окремій. Похорон проходив під звуки вибухів і свист куль. Але змогли дістати навіть живих квітів на могилу.
Дружина Дениса Катерина каже:
«Він був дуже хорошим батьком, хорошим чоловіком. Завжди веселий, усміхнений, справедливий. Я не знаю жодної людини, яка могла б сказати про нього щось погане. Люблячий. Він був моєю опорою, моїм захисником. Я тільки зараз розумію, що якби не він, можливо, ми навіть не змогли б вибратися з того пекла. Він зробив все можливе, щоб врятувати нас. Але ціною свого життя. Я завжди буду про це пам’ятати. У нього було дуже багато планів на майбутнє. Він завжди намагався, щоб у нас було все найкраще. Я дуже вдячна йому за все, за всі роки нашого спільного життя. За маленьку Кусь, яка завжди буде мені нагадувати про нього».
Маленька Віка постійно питає, де тато, просить йому зателефонувати. Коли бере до рук якусь іграшку чи цукерку, каже, що це тато їй купив.
«Саме в такі моменти розумієш те, наскільки важливим він був у її житті. Я їй пояснюю, що тато на зірочці. Ми кожного вечора підходимо до віконця і, коли на небі видно зірки, вона показує пальчиком на них і каже: «А там тато». Він зробив все можливе для того, щоб ми жили. А я зроблю все можливе для того, щоб вона завжди його пам’ятала».
Усіх захисників України Катерина і Лідія просять берегти себе і повертатися з війни до своїх дружин, дітей і мам. Але тільки живими і тільки з перемогою. Щоб смерть Дениса не була даремною.
Коментарі
Дописати коментар