Історії Воїнів: Дмитро Миколаєнко на позивний "Шаман"
Спочатку Шаман служив водієм у складі 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, потім понад рік виконував обов’язки командира окремого кулеметного взводу. Брав участь у боях під Бахмутом та Вугледаром, разом з побратимами нищив підрозділи 155-ї бригади морської піхоти РФ, що вразила світ жорстокістю та розмахом воєнних злочинів у окупованих Бучі та Ірпені. Отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ “Сталевий хрест». І хоча за станом здоров’я міг би працювати в ТЦК, нині є інструктором одного з батальйонів 158 ОМБр і передає досвід бійцям, яких по-батьківськи лагідно називає «хлопчиками».
- У мене четверо онуків. У мене діти. І на той період ворог був фактично під хатою моєю, тому я навіть не задумувався. Як і будь-який нормальний адекватний чоловік, я був повинен це зробити. Спочатку ми стояли на блокпосту під Києвом. Потім потрібні були добровольці, і всі з нашого блокпосту пішли і потрапили до лав Чорних Запорожців. А далі була Вуглегірська ТЕС, Зайцеве, Горлівка, Нью-Йорк…
На війні я став глибше вірити в Бога. Я навіть сам молитви складав. Заїжджаємо в якийсь населений пункт біля «нуля», стоїть на в’їзді хрест – я перехрестився. Хлопчики спочатку просто дивилися, а через пару заходів теж стали хреститися.
- Взагалі від самого початку я обрав позивний «Ворон», але він не прижився, бо все вирішив випадок. Стоїмо ми якось на блокпосту, погода нікудишня, йде дощ. І я беру якусь кришку від каструлі, якусь палицю й починаю як шаман бити в ту кришку й жартома закликати дощ припинитися. І що ви думаєте? Спрацювало! Так воно й пішло далі, я став Шаманом.
- Не потрібно було забувати ані на мить – ні тоді, ні тепер: наш противник – друга армія світу. Так, були там і чмобіки, але були і «вагнери», а більша частина – працюють по накатаній радянській схемі. Якщо це інженери – то вони копають і роблять це якісно, а далі іде «спецура» їхня. Ворог сильний. Ну, і людський фактор. Їх просто достатньо кількісно. Взяти навіть оті недобитки совдепівські, їх багато, дуже багато. У 2022-му було багато, а зараз ще більше. І вони кидають на нас все, що попало. Чогось такого, чого б я не бачив на війні з їхньої зброї, нема. ФАБи, КАБи, міномети, танки… «Сонцепьок» – це така зараза, що все випалює… Гази теж, оцей хлорпікрин - дуже неприємна штука, на собі відчув. І фосфор – красиво, але хорошого мало.
Вони не гребують нічим. І насправді пруть напролом, на смерть. Брали ми полонених, у них є, як ми їх називаємо – «верблюди», що носять на собі БК, їжу, воду. Так ось оці «верблюди» йдуть без броні, а потім в полоні розповідають нам: «У мєня вибора нєту. Заскочіл-вискочіл, авось виживєшь, а так і своі убіть могут». Правда чи ні – не знаю, але так говорять.
- Найдовше я був на позиції 27 днів. Потім на три дні вийшов і знову зайшов на тиждень. Побратим, який зник безвісти, казав: «Я прийду додому й розкажу Світланці своїй, скільки потрібно платити за воду». Тому що півторалітрової пляшки води достатньо, щоб помитися, попрати і залишається ще на помити берці. Запитують інколи: «Чому ви не голитесь?» Але не знають: бували моменти, особливо у 22-му, якщо я побачу, як хтось водою вмивається, приб’ю його. Не тому, що води в армії не було, ні. Було достатньо. А тому, щоб взяти цю воду, треба пройти по відкритій місцевості три кілометри. І це може коштувати комусь життя, а занести – багато не занесеш. Я зазвичай як ходив: магазин, 4 гранати, рюкзачок на броніку, і там ще пачок 10 патронів. Це тільки робоче. Крім того, ти ще несеш пак води, їжу… Практика показала: коли заходимо на позицію, не варто тягти якісь тушонки, або що. Береш найпростіше й найлегше – мівіна, суха ковбаса, кава, цукор і вода. Балончик газу, маленький пальничок або ж окопні свічки, і таке було. І цього достатньо, якщо це критична точка.
До війни ніколи не думав, що метр на метр плівки – це просто жесть, яка хороша ковдра. Ми тоді були у Павлівці перед Вугледаром, прорив... Зайшли, як зазвичай кажуть, на три дні, але вийшло на 14. А це було 29 жовтня, холодно. Розігнатись щоб зігрітися – нема де, і отой шматок плівки виручав дуже, щоб хоч трохи тепліше стало.
А ще, де б ми не були на позиціях, до мене завжди приходив якийсь котик. Дуже виручало під час навали мишей у 2023-2024 роках. Вони буквально бігали по бороді, забігали під одяг. А ти до них вже так звик, що навіть не гидуєш: миші в тебе Машки, а пацюки – Ларіски. Просто дошкуляють. І от коли котики з’являлися, то миші нас обходили стороною.
- Ворог змінився. Я багато чому навчився за ці роки і багато чому ще треба вчитися, бо все постійно змінюється, і противник працює по-новому. Раніше вони просто не цінували свій ресурс, в лоб ішли, а тепер змінили тактику, ще з Авдіївки. Народу у них достатньо, тому намагаються вже не в лоб, а взяти в кільце.
Такі шакали, як їхня камчатська 155-та бригада, в полон взагалі не беруть. Коли ми їх перед Вугледаром розбили, залишилося ціле поле їхньої спаленої техніки, просто купа металобрухту. Бо вони просто йшли на нас парадом. На жаль, у нас теж були немалі втрати, але ми доказали, що нам їхні хвалені морпіхи по силах.
Якщо ж говорити про тил, скажу від себе особисто, але думаю, що більшість зі мною погодиться. Мені зараз 54 роки, фізично я в порядку, бігаю і ще побігаю. Буду воювати до кінця, поки ноги мене носять. І багато хто з хлопців - так само. А от моральний дух слабший за фізичний стан, і я не впевнений, що захочу після перемоги одягати військову форму. Тому що багато хто в тилу дивиться зараз на військових як на ізгоїв. Вити хочеться, але це реальність. Якщо у 22-му ти йшов і тобі дякували, посміхалися, то зараз дивляться, як на бозна кого. Хоч чіпляй вивіску: «Я бойовий, а не відсиджуюсь у штабі». Але мені це не потрібно. Для близьких, рідних все й так відомо. Дасть Бог, закінчиться війна, і я залишу все позаду. Мені простіше буде нести добро дітям, проводити час з родиною, сидіти з онуками біля річки й дивитися, як качечки плавають…
Дивно зараз бувати в тилових містах, де війни начебто нема. Власне, я для того й воюю, щоб люди жили спокійно й вільно, але не так, ніби нас не існує взагалі. Для нас, військових, дуже важлива підтримка тилу. Не обов’язково - фінансова, я зараз не про це. От просто йде військовий – і повинна бути якась повага. А її немає. 90 відсотків бойових вам скажуть, що не мають цієї повсякденної поваги й підтримки. І нам дуже треба просте нормальне спілкування.
Бувають абсолютно тупі питання, які не можна задавати нікому з військових. «Ти багато орків вбив»? – це неприпустимо. Ми не на бойні, тут не ведеться рахунок, а війна не така, якою видається по телевізору: ось ворог, ти його поцілив, убив, він упав – все. Ні. Коли ти просуваєшся, а вони лежать навколо мертві, ти не будеш рахувати: «Ось скільки я набив їх». Це дурня все, але багато таких речей запитують, причому навіть найближчі друзі. І, чесно, після такого закриваєшся. Не лізь в душу. Просто привітайся, просто привітно поговори. Не розпитуй, захоче військовий – сам розговориться.
Втім, навіть коли починаєш говорити про щось позитивне, так чи інакше усі розмови зводяться до війни. Перед повномасштабним вторгненням я працював водієм, але зараз все частіше згадується попередня робота. Я був садівником у досить заможних і відомих людей. Можете уявити, які пишні й гарні у них були сади, які газони, квіти, і я доглядав за цим всім. І ось уже на війні, поблизу шахти Святої Матрони в Торецьку, ми виходимо на передишку, а там біля церкви - троянди. Взагалі у Донецькій області шикарні троянди, я в житті таких прекрасних не бачив, як там. Так ось, я знайшов сікатор і почав підстригати ті троянди. Хлопці питають: «Ти здурів?» А я кажу: «Ви не розумієте, якщо переростуть, то стануть шипшиною, їх треба доглянути».
- Див я в житті не бачив насправді, але знаєте, якого дива найдужче хочу? Щоб моя банда, мої хлопчики, що зникли безвісти, повернулися. Знаєте, як кажуть: побачити та вмерти? Навіть так готовий. Це не пусті слова, ти просто живеш з цим, ти відчуваєш це за собою. При тому, що я підтримую їх родини, спілкуюся. Завжди кажу: «Вони такі ж божевільні, як я, вони десь гуляють, вони обов’язково повернуться».
Це Рома Топик, «Ромашка» наш, у нього два хлопчики, він не раз казав: «Я в полон не здамся, краще підірвусь». Я відбирав у нього гранати кожного разу. Це Петя «Роса», який братиками нас називав, і я досі чую оце «братики» його голосом… Це «Батя»… Пам’ятаю, як тільки вигрузили нас біля Вуглегірської ТЕС, так і прихід одразу БАБАХ! І я кричу: «Батя!» А він: «Живой!» Розмовляв російською, але двічі нас з такої дупи витягав…Це все така банда… Зараз по одному з хлопців перевіряють ДНК після обміну тілами, і, може, хтось десь чекає, щоб співпало ДНК, а я молюсь, щоб не співпало. Бо це та павутинка, на якій тримається моя віра в те, що він живий.
- Ніхто не народжений для війни, жоден з нас. Чи народжений для війни «Дід», який вже пішов на пенсію, а на війну прийшов у 57 років? Чи «Тренер», який до війни навчав малих дітей рукопашному бою, а потім на моїх очах отримав таку контузію, що його вивертало три дні? Він народжений? Та й я навряд чи. Нікого з нас не народили у броніку з кулеметом в руках.
Я скажу так: не кожен повинен бути на нулі. Але кожен повинен робити те, що у нього добре виходить. Наприклад, зараз в тилу є багато молодих хлопців, які дуже якісно машини ремонтують. Такі були в Кураховому, в Покровську. При цьому вони часто не брали оплату за свою роботу. А дітки маленькі, які нам листи пишуть та малюнки малюють! Намалює дитя прапор, сонечко і солдатика, волонтери той малюнок привезуть, ти розгорнеш – і так тепло на душі. Стовідсотково в кожному солдатському рюкзаку є такий малюнок, і часто від незнайомої дитини. Іноді це замість іконки. Знову ж таки, волонтери. В моєму оточенні нема таких, хто б наживався на війні, усі – справжні бджілки, які буквально цілодобово роблять все, щоб нам допомогти. Тож перш ніж зайвий раз сказати, що президент або ще хтось не такий або щось робить не так, варто спитати в себе: «А сам я такий? А чи все я роблю, що від мене залежить?»
Коментарі
Дописати коментар