Маловідома Чернігівщина: Покровська церква в с. Антонівка на Прилуччині

Церква здатна одночасно вмістити до 4 тисяч парафіян. Можливо, в селі жив колись дуже щедрий пан, який був в змозі побудувати таке диво не тільки для себе, але і для селян? Історія нам підкаже, що колись володів селом Тарновський Володимир, який був молодшим братом власника Качанівки. Він був дуже прогресивний та поблажливий до своїх селян, навіть допомагав їм після скасування кріпацтва отримати доволі значні земельні ділянки. Раніше, до Володимира, в селі мешкав його батько Василь. Панський палац був дуже великий, мав 72 кімнати. Але ніщо не вказувало на причетність того чи іншого до будівництва Покровської церкви. У всіх доступних та можливих документах згадується тільки одна інформація – храм було побудовано на пожертви парафіян. Чи вони дуже довго збирали ці кошти, чи самі пожертування були дуже великі – невідомо, як і сам факт, що їх коштів було достатньо.

Заглибимося в давнину, ближче до заснування села. Це відбулося в 16 столітті, одним із втікачів від панської неволі Антоном було засновано таке собі уходницьке поселення. Польські жовніри в ці краї не заходили, враховуючи віддаленість та дикість території, тож хутір почав розростатись і поповнюватись новими мешканцями-втікачами, причому доволі швидко. З часом це місце, де річка Субота впадала в Удай, виросло до розмірів великого села.

Мешканці села були дуже волелюбні і сміливі – адже це були козаки-втікачі. Колись вони підтримали гетьмана Мазепу, за що були суворо покарані військами царя. Відступаючі шведи та загін Мазепи проклали шлях через Антонівку, і неподалік од села знаходиться «Шведська могила».

В кінці 18 століття по волі Катерини ІІ село потрапило у власність Тарновських. В той же час розпочалось закріпачення селян. Але жителі Антонівки, зважаючи на свій волелюбний характер, не мали бажання йти в кріпаки і як і раніше вважали себе вільними козаками. Тому вони змогли зібрати кошти, відкупитись та продовжувати жити своїм розміренним життям, пов’язаним з козацькими традиціями. В них була власна управа, староста, навіть створювали бригаду для ремонту доріг. Це була така собі своєрідна козацька комуна, і посади в ній були виборні. Не можна не згадати, що важливу роль відігравала посада сільського сторожа, що стеріг село в ніч і нікого не впускав та не випускав з нього до самого світанку.

Селяни вважали себе козаками до самої більшовицької навали. Як таке могло статись при тогочасній владі – велика загадка. Тим більше що Антонівську церкву освятили у 1914 році, і все ж вона називається козацькою.

В Антонівці, як свідчать офіційні джерела, на кінець 19 століття проживало 3549 осіб, з них козаків – 2960 осіб, які володіли 4478 десятинами землі з 4909 десятин загальної землі села. Тобто майже по півтора гектара землі на одну особу, рахуючи дітей та старих. Можливо, це пояснює, звідки могли взятися гроші на будівництво такої великої та поважної церкви?

Церква в Антонівці в 19 столітті була ще дерев’яна і зовсім невелика, вмістити всіх бажаючих вона не могла. Тож Покровську церкву почали будувати як доповнення до старої. З часом після будівництва стара вже не використовувалась, але й руйнувати її не поспішали. Як стверджують документи особливої комісії, ще в 1926 році вона ще була, хоч вже не мала нічого всередині і потрохи руйнувалась сама по собі, з плином часу. Спочатку її хотіли перенести на інше місце, в одне з сусідніх сіл, але плани так і не втілились у життя. Та ж комісія прийняла рішення храм розібрати та «використати лісний матеріал на 50%».

Антонівка мала п’ять вулиць, вони сходились в центрі села на пагорбі. Саме тут в 1889 році було закладено новий храм. Будівництво запланували дуже масштабним та величезним, тому тривало воно цілих 23 роки – інколи закінчувались кошти, інколи впливали інші фактори. Тому закінчення будівництва було тільки в 1912 році. Освячення відбулось через два роки – на честь Покрови Богородиці. Формат церкви був русько-візантійський, притаманний модерну в цеглі. Для оздоблення храму були запрошені професійні та недешеві будівельники. Тому храм зсередини дуже гарний та майстерно оформлений. Коли почалась війна, верх дзвіниці, а також дві бані попереду були зруйновані артилерією.

Приймати парафіян храм почав у 1914 році, а припинив своє функціонування в кінці 20-х років – його закрили більшовики. Точніша дата невідома, але є дані, що в 1926 році він ще приймав селян та гостей, крім того, мав громаду понад 2 тисячі душ. Коли більшовики закрили церкву, її постановили розібрати і використовувати отриману цеглу. Але плани не втілились в життя – настільки міцно було збудовано храм, що розібрати його виявилось просто не можливим, цеглини тримались дуже цупко одна за одну. Звісно, можна було використати вибухівку, але більшовики вирішили скористатись церквою інакше – зробили з неї склад.

Прийшов 1941 рік, німецька окупація вирішила відновити богослужіння в храмі. Проте її знову закрили – в 60-і роки. Розвалився СРСР – і храм знову відновився в своїй діяльності. 1993 рік став роком повторного освячення церкви. Відремонтували купола, перекриття, зробили косметичний ремонт приміщень. Мешканці села стверджують, що церква дуже гарна зсередини, настільки гарна, що з легкістю могла б стати прикрасою столиці.

За матеріалами Романа Маленкова