Оборона Чернігівщини. 2022 рік

24.02.2022 – день, що розділив життя кожного українця на «до» та «після», закарбувавшись у пам’яті назавжди. Для військових із 54-го окремого розвідувального батальйону він став новим початком щоденної боротьби та захисту України. Бійці поділилися спогадами про перші дні війни й оборону Чернігівщини.

«Відверто вам скажу, я знав, що буде повномасштабне вторгнення. У мене мій заступник колишній, зараз Сергій із позивним «Шарпей», ми з ним по сусідству жили, він тоді у мене був заступником у «Барсі». Ми знали, про це знали, готувалися, мої хлопці-інструктори готувались до цього. Ми усвідомлювали, що нам зараз доведеться працювати. Я пам’ятаю чудово, як спали вдома, відпочивали, я тоді рано прокинувся, о 5-й годині ранку прокинувся, знав, що нас вже скоро будуть викликати, Сергій також не спав, зателефонував мені, запитав: «Що ти, батя, робиш?», а я не сплю вже, чай п’ю, а він відповів: «Я також». Машина вже була заправлена, все нормально. І тут лунає дзвінок «ВІЙНА». Настав час, мабуть, декілька днів, телефонує мені, Царство Небесне, тоді Каток Андрій, водій Ніколюка, командуючий на той час ОК «Північ», Віктор Ніколюк, Герой України, генерал-майор і каже «Ти де?», я відповідаю: «Та я тут стою» – «Я зараз приїду». Він приїжджає разом із Віктором Ніколюком, вони привіталися, постояли, побалакали, я кажу: «Вітю, що я тут буду сидіти, давай забирай мене до Чернігова, тут хлопці ведуть бої, а ми тут сидимо у тилу». Він відповів: «Добре». Вони поїхали наступного дня, ми повинні були зустрітись, і цього вечора я дізнаюся, що вони потрапили у ворожу засідку, Андрій загинув. Я одразу набрав Віктора Ніколюка, кажу: «Забирай мене, все, я вже не можу». І він відповів: «Приїжджай». Скинув мені слова, паролі, я приходжу до хлопців і питаю, хто зі мною збирається їхати? Зі мною поїхав тільки один «Шарпей», всі інші відмовилися, я можу їх зрозуміти, страшно було, війна як-не-як, вони ніде не воювали, нам також, звісно, було страшно. Ми сіли в його китайську автівку та поїхали, таким чином ми добралися до Чернігова», — «ДІД» – начальник рекрутингу 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші.

«Зустріли якраз у Гончарівському, там сусідня казарма впала після ракетного обстрілу, ми одразу звідти почали виходити під Чернігів, одразу почали ставити задачу,: куди, кому, що і як, які групи куди розподіляються. Ми попали на західну околицю міста, а потім уже на південну околицю міста, Куличівка, в тому напрямку тримали оборону, виявляли противника, передавали розвідувальні дані. Ворог намагався пройти через Михайло-Коцюбинське, Шестовицю, наводити переправу в нас у той час. Якраз з’явилися перші коптери, ми почали виявляти ворога не ногами, а за допомогою коптера, що де робиться, на яких етапах ворог, коли наносити вогневе ураження, так само корегувати вогонь нашої артилерією. Орлан завжди висів над Куличівкою, моніторив ситуацію. Ворог з аеродрому, нам вдавалося бачити, звідки, наносить вогневе ураження, РСЗВ «Ураганами» та касетними боєприпасами розносили по селу. Запам’яталося найбільше, коли ми вийшли малою групою, виявили артилерію противника, пішли забрали те, що нам треба, пройшли непомітно через цей ліс, і хоч одну уразили, все що могли. Це дуже сподобалося, у хлопців з’явилась мотивація, що ми можемо щось зробити, можемо обороняти, це надало сил і натхнення», — «ВОРС» – офіцер 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші.

«Коли вони відійшли, я чудово розумів, що наш командир поїхав наводити міст, можна поїхати додому та побачити родину, мені було так все одно, я пам’ятаю, як командир наводить міст, ми їдемо на машині, кажу: «Командире, на один день, хоча б на одну ніч поїду додому, до Києва». У мене там дружина була, працює у військовому шпиталі. Не було жодних переживань, я знав, що це війна, вона швидко не закінчиться, ось і все, поїхати побачити своїх рідних – це було чудово. Коли ти знаєш, що ти був в оточені, тому що міст зруйнований, все зруйнували, логістика була проблематичною, тому це було найяскравіше. А думати про те, що ворог знову прийде… Ну, прийде, отже отримає ще раз, які проблеми?!», — «ДІД» – начальник рекрутингу 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші.

«Ми як раз на Количівці стояли на блокпосту, спостерігали за їхнім виходом, вони закидали ще димом, щоб менше рахували техніку. Ми спостерігали з приладів спостереження, щоб намагатись порахувати, що виїжджає, скільки місцевих вони позаганяли в школу, де вони якраз виїжджали на цьому перехресті, тобто туди ми не могли наносити вогневе ураження, бо там були люди. В подальшому намагались їх наздогнати, щоб обрізати їх на цій же переправі в Шестовиці, але щось пішло не так, їм вдалося вийти», — «ВОРС» – офіцер 54-го окремого розвідувального батальйону імені Михайла Тиші.

Протягом трьох років повномасштабної війни Україна продовжує боротися за свою свободу, долаючи виклики та втрати. Ця річниця — нагадування про силу, єдність і незламність народу перед обличчям агресії.

Джерело