Загиблі герої Чернігівщини: Гомоляко Олександр. Ананченко Ігор. Притика Олександр

Олександр Гомоляко народився 30 квітня 1986 року в Ніжині. Тут і виріс, навчався у Ніжинській загальноосвітній школі №13.

Про це розповіла сестра загиблого Наталія.

Після закінчення ЗОШ №13 здобув фах водія у Ніжинському професійному аграрному ліцеї. До вступу на службу працював охоронцем на хлібозаводі у Києві. Рідна сестра розповіла, що Олександр понад усе любив своїх сина та дочку. Також захоплювався боксом і футболом.

Жінка каже, що вони з братом — двійнята, були дуже близькі:

"Ми по життю були разом. Як тільки щось траплялось, я знала, що моя рідна людина мені допоможе. Він був не лише братом мені, він був опорою для всієї нашої сім’ї".

14 травня 2025 року Олександр мобілізувався до лав ЗСУ. Служив у 425-му окремому штурмовому полку "Скала".

Марина Гармаш навчалася в одній школі з загиблим. Каже:

"Він був щирий, добрий, завжди всім допомагав. Був хлопець-веселун, ніколи ні в чому не відмовляв".

 Друг загиблого Богдан Лагус згадує:

"Ми були однокласниками, в одному районі виросли. Саня дуже веселий був. Разом гуляли в волейбол, футбол. Він ніколи не занепадав духом. Він був таким в дитинстві, таким залишися і в дорослому житті. Ми спілкувались після школи".

16 серпня 2025 року військовий загинув під час виконання бойового завдання під селом Яблунівка, що на Сумщині.

Поховали Олександра Гомоляка на Алеї Слави у Ніжині.

У нього залишились мати, дві сестри, колишня дружина, син та дочка.

Ігор Ананченко народився 30 липня 1990 року в селі Грем’яч. Там він і проживав до 17 років.

Потім здобував освіту в Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту. Далі проходив строкову службу в армії, працював у поліції міста Київ, працював за кордоном.

У 2011 році одружився. Згодом у подружжя народилася донька Ангеліна.

"Для друзів Ігор був людиною з великою душею, тим, хто завжди вмів розсмішити, навіть коли було важко. Його жарти та веселий настрій створювали атмосферу тепла та радості у будь-якій компанії. З ним кожне свято перетворювалося на справжнє свято душі – зі сміхом, танцями та тими розмовами, які хочеться згадувати знову й знову. Він був справжнім другом – чесним, справедливим і завжди готовим  допомогти. До нього можна було звернутися з будь-якою проблемою, і він ніколи не залишав без підтримки", — згадують рідні.

На початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ.

З листопада 2024 року Ігор перебував у складі 421 окремого стрілецького батальйону, в підпорядкуванні 33 механізованої бригади командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України. Службу проходив на посаді водія-санітара в медичному пункті поблизу населеного пункту Курахове.

Наприкінці червня 2025 року, в ході змін у батальйоні, бійця перевели у взвод Безпілотних літальних комплексів на посаду оператора БпЛА. Уже наприкінці липня 2025 року Ігоря разом із побратимами знову відправили в зону бойових дій, поблизу селища Софіївка Донецької області.

Загинув воїн 18 серпня 2025 року, потрапивши під російський обстріл.

Поховали воїна у Павлівці, де він жив зі своєю родиною.