Скорботні жнива війни: Шестаков Юрій. Заіка Ігор
Юрій Шестаков народився 28 вересня 1986 року в селі Масалаївка Сосницької громади. Навчався у Сосницькій гімназії ім. О. П. Довженка, згодом здобув фах у Сосницькому професійному аграрному ліцеї за спеціальністю тракторист-машиніст і слюсар з ремонту сільськогосподарської техніки.
У 2007–2008 роках проходив строкову службу.
Зростав у багатодітній родині, де виховувалося четверо дітей.
Родина була дуже дружною: у радості й труднощах усі підтримували одне одного, а коли комусь була потрібна допомога, ніхто не залишався осторонь.
Важким випробуванням для всіх стала смерть батька. Відтоді старша сестра Інна стала для 3-х братів справжньою опорою: допомагала матері виховувати їх, підтримувала і завжди була поруч.
У Юри є брат-близнюк Валентин. Брати були різними за характером: Валентин – спокійний і м'який, а Юрій – наполегливий і впертий. Та їх об'єднувало найголовніше – добре серце. Вони ніколи не проходили повз чужу біду, завжди поспішали на допомогу рідним, друзям і всім, хто її потребував.
Особливе місце в житті Юрія займав його племінник Андрійко – син брата Валентина та його дружини Тетяни. Вони були дуже близькими. Юрій із задоволенням проводив із хлопчиком час, навчав його працювати, грався, ділився своїми знаннями й уміннями. Для Андрійка він був не лише дядьком, а й справжнім другом та прикладом.
Взагалі Юрій дуже любив дітей, і вони відповідали йому взаємністю. Діти друзів, знайомих і рідних завжди тягнулися до нього. Він умів знайти підхід до кожного: міг і поняньчити малюка, і змінити підгузок, і погратися, даруючи дітям щирі усмішки та відчуття турботи.
Із дружиною Брата – Тетяною, Юрія пов'язувала багаторічна дружба ще з дитинства. Вона була для нього близькою людиною. Навіть перебуваючи на фронті, вони постійно підтримували зв'язок, телефонували одне одному та завжди цікавилися справами й самопочуттям.
Юра був життєрадісною людиною, справжнім оптимістом. Мав чудове почуття гумору, любив пожартувати й часто розповідав анекдоти. Навіть у найскладніші моменти умів підняти настрій тим, хто був поруч.
Навчався Юрій у Сосницькій гімназії ім. О. П. Довженка, згодом здобув фах у Сосницькому професійному аграрному ліцеї за спеціальністю тракторист-машиніст та слюсар з ремонту сільськогосподарської техніки. У 2007–2008 роках проходив строкову службу.
Після служби деякий час працював у лісництві, згодом - у дитячому санаторії в Сосниці (5 сезонів), де допомагав і на кухні, і в організації роботи закладу. Пізніше поїхав на заробітки - на будівництво тунелів, потім - у Київ на будівництво автозаправних станцій. Перед початком повномасштабного вторгнення два роки працював пресувальником сиру на Менському сирзаводі.
Юрій був із тих людей, про яких кажуть: «Має золоті руки». Усього, що вмів, навчився сам. Міг покласти плитку, провести електрику, допомагав мамі облаштовувати оселю. Найбільше любив прості життєві радощі: читати книги, відпочивати на Десні, зустрічатися з друзями. Як і кожна людина, Юрій мав свої мрії. Він планував створити сім'ю, придбати автомобіль «Газель» і започаткувати власну справу. Та, на жаль, війна перекреслила його плани…
З початком повномасштабного вторгнення Юрія мобілізували до лав Збройних Сил України у травні 2022 року. Вирушаючи на захист держави, він найбільше хвилювався не за себе, а за маму.
Прощаючись, він сказав їй: «Головне – бережи себе, мамо». Спочатку захисник ніс службу на блокпостах, згодом виконував бойові завдання на Чернігівщині, поблизу Понорниці. Служив у військовій частині A4569 на посаді діловода. Уже восени 2022 року його підрозділ був направлений на Донеччину, до Костянтинівки, а згодом – на один із найгарячіших напрямків – Бахмутський.
Перші дні в найгарячіших ділянках фронту стали для Юрія надзвичайно важким випробуванням. Як і багатьом воїнам, йому довелося пережити сильний страх, постійну напругу та тривогу. Рідні згадують, що навіть приїжджаючи у відпустку, він не міг спокійно спати – пережите на війні ще довго не відпускало його. Та з часом Юрій навчився жити в умовах постійної небезпеки. Він звик до фронтових буднів, де щоденні обстріли, ризик і загроза життю стали частиною військової служби.
У районі Бахмута Юрій разом із побратимами провів майже 80 днів. Після виконання бойових завдань воїн пройшов двомісячну реабілітацію в Конотопі. Згодом Юрія відправляють на навчання у Львів, після чого знову захисник повертається на фронт. Його бойовий шлях пролягав через Донецький, Запорізький та Куп'янський напрямки. Саме на Куп'янщині захисник прослужив близько півтора року у військовій частині А4722 на посаді старшого оператора розрахунку протитанкових ракетних комплексів.
Там же, і отримав поранення ноги, коли, ризикуючи власним життям, рятував свого бойового товариша. Зробили операцію, після чого знову повернувся до служби.
За час служби зарекомендував себе як досвідчений та відповідальний військовий, відданий присязі та українському народові. Юрій завжди дбав про своїх бойових товаришів. Часто сам ставав до плити й готував для них. Казав: «Хлопці скоро прийдуть із позицій, а що ж вони будуть їсти?»
Так само, як про бойових побратимів, Юрій дбав і про свою родину. Майже щодня за можливості телефонував рідним, часто тримав із ними зв’язок. Кожна розмова починалася з його особливого: «Алє...». Це просте слово для рідних було дуже дорогим, адже означало найголовніше – він живий. Захисник завжди беріг маму від зайвих хвилювань. Багато чого зі свого фронтового життя не розповідав, лише заспокоював: «Не хвилюйся, мамо. У мене все добре».
Юрій ніколи не попереджав маму про свій приїзд додому, бо любив робити сюрпризи. Несподівано заходив до хати з цукерками в руках і, усміхаючись, промовляв: «Здравствуйте!» Завжди підтримував рідних і фінансово.
Часто говорив мамі: «Мамо, купуй усе, що потрібно. Не шкодуй грошей – я все оплачу». Придбав трактор для ведення господарства, забезпечив необхідною побутовою технікою, допоміг із придбанням автомобіля для дружини брата.
Водночас захисник ніколи не любив просити допомоги для себе. Мама згадує, що коли на фронті зламався автомобіль, вона запропонувала звернутися до волонтерів і організувати збір коштів на ремонт. Та син відповів: «Я все зроблю сам». Разом із побратимами вони власним коштом відремонтували автомобіль і продовжили виконувати бойові завдання.
Із дитинства друзі називали Юрія «Мурзіком». Чому саме з'явилося це прізвисько, рідні й досі не знають. А вже на фронті бойові товариші дали йому позивний «Циркуль» – через його високий зріст.
Захисник мав великі проблеми зі здоров'ям ще задовго до війни, а саме виразкову хворобу. Та, попри це, мужньо й самовіддано виконував свій військовий обов'язок. Він потребував медичного обстеження та лікування, однак постійно відкладав це, вважаючи своїм найпершим обов'язком захист України.
Проте, під час проходження служби в 2025 році стан здоров'я захисника погіршився. Під час однієї з відпусток Юрій пройшов медичне обстеження в Корюківці. Лікарі виявили кісти підшлункової залози. Він потребував оперативного втручання, однак провести операцію тоді не вдалося. Після 30-денного курсу лікування вдома Юрій знову повернувся до виконання військового обов'язку на Харківський напрямок.
Згодом до лав Збройних Сил України приєднався і брат-близнюк Юри – Валентин. Він також ніс службу в найгарячіших напрямках фронту. Попри відстань і бойові завдання, брати завжди підтримували зв'язок і хвилювалися один за одного.
24 червня 2025 року надійшла тяжка звістка – під час виконання бойового завдання в районі селища Шевченко Донецької області Валентин зник безвісти. Ця звістка стала важким ударом для всієї родини. Юрій теж дуже переживав за брата, але намагався підтримати маму, повторюючи: «Не хвилюйся, я вірю, що він живий. Усе буде добре».
Попри власні проблеми зі здоров'ям, Юрій не думав про себе. Рідні наполягали, щоб він розпочав оформлення документів для звільнення зі служби через стан здоров'я. Та Юрій категорично відмовився, сказавши: «Це мій обов'язок».
На початку липня 2025 року стан здоров'я Юрія різко погіршився. Він сильно схуд, його мучив постійний біль у животі. Коли настав час вирушати на бойову позицію, Захисник уже не зміг навіть підвестися. Його терміново госпіталізували до Інституту загальної та невідкладної хірургії ім. В. Т. Зайцева у Харкові, де він перебував у реанімації.
Рідні приїхали до лікарні, однак через перебування Юрія в реанімаційному відділенні лікарі дозволили побачити його ненадовго. Сестра Інна згадує, що їхня остання зустріч була без слів – у той момент Юрій лише пустив сльозу.
Це стало їхнім останнім прощанням. 24 липня 2025 року серце Захисника зупинилося. Юрій помер у лікарні. Похований 30 липня 2025 року у селі Масалаївка. Захиснику назавжди 38 років.
У Юрія залишилися мати, сестра, брати та племінник.
За мужність, стійкість і самовіддане виконання військового обов'язку Юрія посмертно нагороджено відзнакою Президента України «За оборону України». Ця нагорода стала символом вдячності держави за його вірне служіння українському народові, незламність духу та вагомий внесок у захист незалежності й територіальної цілісності України.
На жаль, доля брата-близнюка Юрія – Валентина – досі залишається невідомою. Уже рік і один місяць він вважається безвісти зниклим. Проте рідні не перестають молитися, вірити й чекати на його повернення, сподіваючись, що він живий.
Народився воїн 9 грудня 1974 року в Чернігові, але дуже часто гостював у бабусі в селі Роїще, звідки родом його мати.
Із 2020 року жив і працював у Маріуполі. І саме там його застала повномасштабна війна росії з Україною. Лише з п’ятої спроби йому вдалося евакуюватися з Маріуполя. В березні 2022-го він виїхав до Запоріжжя.
10 травня 2022 року Ігор Заіка добровольцем пішов до лав Збройних Сил України. Мав звання старшого сержанта. Служив у роті зв’язку спершу 82-ї бригади, а згодом — у 5-й танковій бригаді в підрозділі зв’язку. Брав участь у встановленні зв’язку на передовій між танками, а також між танками та командуванням. І до останнього воював на Донецькому напрямку.
Із 9 червня 2025 року перебував у шпиталі, лікувався, але побороти підступну хворобу не вдалося. 21 липня 2025 року серце військового зупинилося. Поховали захисника у селі Роїще.
Коментарі
Дописати коментар