Загиблі герої Чернігівщини: Подоляко Сергій. Рубан Олександр. Мастрюков Владислав

Подоляко Сергій Володимирович народився 13 травня 1977 року у селі Мезин. У 1992 році закінчив місцеву неповну середню школу, після чого продовжив навчання у Дніпродзержинському технікумі фізичної культури.

Протягом 1995-1996 років проходив строкову службу в лавах Збройних Сил України.

Після демобілізації Сергій деякий час працював у колгоспі в рідному селі та в Сосницькому оздоровчому таборі, де зустрів свою майбутню дружину Наталію.

Потім влаштувався вихователем у Красно-Хутірську школу-інтернат. Паралельно здобував вищу освіту в Сумському державному педагогічному університеті ім. А. С. Макаренка, який закінчив у 2003 році.

Коли вже у Сергія з Наталією народився син Богдан, вони купили будинок у Сосниці і переїхали туди. Спочатку він їздив на заробітки, а потім влаштувався на роботу у місцеве фермерське господарство «Інтер-Агро-База».

Сергій був талановитим спортсменом, неодноразовим переможцем районних змагань. У всіх справах був відповідальним, добрим, уважним до людей. Його знали як щиру, працьовиту, доброзичливу людину, яка завжди прийде на допомогу. Сергій любив згадувати із сестрою своє дитинство і молодші роки. Дуже любив риболовлю і передав сестрі своє захоплення. Вони удвох були дружні.

Із початком повномасштабного вторгнення Сергій без вагань став на захист України, хоч і мав проблеми зі здоров’ям. Він казав: «Це наша війна, а не наших дітей. І ще у 2014 році я мав бути там. У мене росте син, не треба мене відмовляти. Усе буде добре».

У травні 2022 року його було мобілізовано. Бойовий шлях розпочав у складі 22-го спеціального батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаді стрільця-санітара у званні солдата.

Виконував бойові завдання на кордоні з Республікою Білорусь, на Чорнобильському напрямку. Сергій, коли дзвонив, казав, що там зв’язок дуже поганий, а скрізь стоять прапорці: де можна стояти, а де ні.

Після Чорнобиля хлопців відправили на Київщину. І лише у січні 2023 року Сергій зміг приїхати у відпустку. Десять днів планував бути вдома. Проте не всі дні йому вдалося відгуляти: викликали чоловіка у розташування і відразу ― у Бахмут.

Там воїн отримав поранення - постраждала рука, але куля пройшла на виліт. Та рідні про це нічого не знали. Він не сказав ані слова. І лише тоді, коли побратими Сергія приїжджали на його похорони, розповіли близьким.

Сергій часто сердився, коли запитували, чи в нього все добре. Казав, що не треба його постійно запитувати про це, що він нічого особливого не робить, він такий, як і всі. Після Бахмутського напрямку був не менш пекельний напрямок фронту – куп’янський.

А у жовтні 2023 року захисник був переведений до 23-го батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Виконував обов’язки командира групи на Донеччині, зокрема в районі Краматорська. Побратими поважали його за рішучість, професіоналізм та турботу про підлеглих.

Сестра згадує, як Сергій розповідав, що напередодні 2024 року, коли вони вийшли з позиції і зайшли в Краматорськ, то, наче, в іншій реальності опинилися: всюди святкові ліхтарики, люди готуються до свят. Тож він пішов і купив ялинку, прикрасив її, щоб зробити свято для своїх хлопців. Казав: «Наташо, пам’ятаєш, як тато для нас прикрашав – цукерками. Так і я прикрасив».

У короткі хвилини відпочинку Сергій знаходив спокій у книзі — часто читав «Кобзар» Тараса Шевченка. Коли ситуація на фронті загострилася, він надіслав книгу додому синові, кажучи, що не може допустити, аби з нею щось трапилось.

Цей вчинок став символом його душевної чистоти, любові до рідного слова і до України. Любив Сергій і мову свою. Був переконаний, що українці мають говорити лише українською. Саме завдяки Сергію його російськомовний побратим Денис, з яким вони познайомилися ще у президентській бригаді, перейшов на українську.

Сергій понад два роки не був у відпустці. Тож коли у квітні 2025 року отримав довгоочікувані вихідні, приїхав в рідне село Мезин. Із сестрою відвідали кладовище, щоб поприбирати на могилках рідних. І там він сказав Наталі, що хоче, щоб його поховали поряд з батьком. Сестрі тоді не сподобалися роздуми брата про погане.

Десять днів відпустки промайнули швидко. І захисник знову повернувся у Краматорськ. 20 квітня зателефонував сестрі, привітав її з днем народження і повідомив, що 22 числа мають заступати на позицію. Але чоловіків відправили на день раніше.

Аж тридцять дев’ять днів його телефон мовчав. Рідні домовлялися, якщо його 4-6 днів нема на зв’язку, то будуть телефонувати ротному. Так і цього разу було. Проте їх заспокоїли, сказали що з Сергієм усе добре, він на позиції, нема можливості їх забрати звідти.

Коли ж Сергій вийшов з позиції, то відразу зателефонував додому. Розповів, що тоді їм дали лише 20 хвилин на збір, тож він не встиг подзвонити. Розказав і про те, що їх так ніхто і не приїхав міняти, що самостійно виходили з позиції, що поранення ноги отримав через скид із дрона, проте їхати на лікування в госпіталь відмовився, в санчастині його лікували протягом трьох тижнів.

Наприкінці червня воїн знову вирушає на позицію і потрапляє під ворожий обстріл, були поранені побратими. Сергій, який командував групою із шести військових, попри наказ евакуювати лише поранених, вивів також двох неушкоджених бійців, бо не зміг залишити їх під загрозою.

У ніч з 3 на 4 липня Сергій знову заступає на позицію. А 9 липня 2025 року поблизу населеного пункту Григорівка Бахмутського району Донецької області, під час артилерійського обстрілу, життя Захисника обірвалося.

У той момент група виходила з позицій. Загинули всі. Хлопцям не вистачило до укриття лише кількох метрів. Сергію назавжди залишилося сорок вісім років. Він мужньо боронив Україну до останнього подиху. Побратими згадують його як справжнього воїна, вірного товариша і людину з великим серцем, що любила свою країну понад усе. Поховали захисника в рідному селі Мезин 16 липня. У Сергія залишилися мати, син, сестра та дружина.

Указом Президента України від 21 листопада 2025 року № 851/2025 за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Сергія Подоляка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Сергій пройшов найважчі ділянки фронту, але думкою завжди повертався додому – до рідних місць, до річки, де ловив рибу, до стежок дитинства, якими пройшов останньою своєю відпусткою. Зберіг у собі любов до мови, до книги. Він не дожив до перемоги, але наблизив її своїм життям і своїм вибором.

Олександр Рубан народився 19 жовтня 1981 року в селі Горбове. Після закінчення Горбівської школи працював трактористом у місцевому господарстві. Відслужив строкову службу. Деякий час попрацював у Чернігові на підприємстві ЧеЗаРа. Пізніше повернувся у рідне село знову до хліборобської ниви. Створив родину та переїхав до сусіднього села Виблі. 

На початку 2021-го вирішив долучитися до лав ЗСУ. Підписав контракт. З березня по грудень 2021-го брав участь в АТО. 

З початку повномасштабного вторгнення з побратимами боронив Україну від російської навали. За сумлінну службу отримав звання сержанта, став командиром зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетної роти артилерійсько-ракетної батареї однієї з військових частин. Але повернутися додому судилося на щиті.

Чоловік воював на південному напрямку, на Херсонщині. 9 липня 2025 року, під час несення бойового чергування Олександр Рубан загинув, залишаючись вірним військовій присязі та українському народові.

У боях за Україну загинув бахмачанин ВЛАДИСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАСТРЮКОВ. Йому було лише 27…

Владислав народився 11 лютого 1998 року, навчався у Бахмацькій ЗОШ № 5, здобув фах тренера-реабілітолога у Сумському державному університеті. Працював і жив у Петропавлівській Борщагівці на Київщині.

З перших днів повномасштабного вторгнення без вагань став до лав добровольчого батальйону територіальної оборони. А з січня 2025 року – військовослужбовець Національної Гвардії України. Герой до останнього подиху гідно боронив рідну землю.

9 липня 2025 року Владислав загинув на Донеччині.