Загиблі герої Чернігівщини: Чабан Олександр. Кузьменко Дмитро. Никипорець Віталій

Олександр Чабан народився 14 березня 1983 року у селі Вертіївка Ніжинського району. Там він закінчив місцеву школу.

"Був дуже артистичним в дитинстві, любив виступати на різних святах. Мав багато товаришів, і завжди всім допомагав. Був дуже добрий, завжди приходив на допомогу, вирізнявся добротою, дуже любив свою сімʼю і завжди хотів якнайшвидше приїхати додому зі служби", — згадують про загиблого рідні та близькі.

У 2014 році став на захист країни, воював на гарячих напрямках.

Після закінчення контракту проживав і працював у Португалії, але в перший же день повномасштабного вторгнення повернувся в Україну та долучився до лав ЗСУ. На фронті вивозив полеглих та поранених побратимів.

Загинув Олександр Чабан 5 липня 2025 року.

Поховали бійця у рідній Вертіївці.

У нього залишилися мати, брат, донька, син та онука.

Дмитро Кузьменко народився 15 січня 1982 року в місті Нойштрелітц (Німеччина), в сім'ї військовослужбовця. Згодом родина повернулася до Чернігова, де і пройшло його дитинство.

Навчання Дмитро розпочав у місцевій загальноосвітній школі №11. У 1992 році, зважаючи на переведення батька до нового місця служби у м. Умань Черкаської області, навчався в Уманській середній школі №5, де й отримав свій перший атестат про неповну середню освіту.

У 1996 році Дмитро вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після закінчення ліцею навчався в Харківському військовому університеті ППО.

Через скорочення військових закладів після третього курсу був переведений на факультет "Комп'ютерні системи та мережі" в Харківській національний університет Повітряних сил України імені Івана Кожедуба, де й отримав вищу освіту.

Після закінчення навчання одружився, жив і працював у місті Умані. У березні 2005 року народився син Данило.

У 2008 році Дмитро з сім'єю переїхав до Чернігова, де створив приватне підприємство. А у квітні 2013 року народився син Георгій.

До лав оборонців він долучився в перший день повномасштабного вторгнення — спочатку став на захист рідного міста.

У травні 2022 року був направлений до 54 бригади на Донецький напрямок у місто Курахове. Під час несення служби в бою з ворогом у липні 2022 року отримав контузію, побратими вважали його загиблим, але він вижив.

Після тяжкої психологічної реабілітації Дмитро знову повертається у військо.

У лютому 2024 року боєць йде на фахові курси тактичного рівня з підготовки офіцерського складу в Національну Академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

21 липня 2024 року наказом Командира військової частини А 4583 Дмитру присвоїли офіцерське звання — молодший лейтенант — та з бойовим досвідом призначили на посаду командира 3 стрілецького взводу 2 стрілецької роти 405 батальйону 32 бригади, яка тоді дислокувалася біля міста Торецьк Донецької області.

24 липня 2024 року прибув до військової частини у місто Дружківка Донецької області для подальшого проходження служби.

25 липня 2024 року вночі вийшов з побратимами на завдання і не повернувся. Востаннє Дмитро виходив на зв'язок 26 липня 2024 року о третій годині ночі й просив про допомогу, бо мав тяжкі поранення. Почався сильний артобстріл, і звʼязок із ним обірвався. Це був його останній бій.

З 26 липня 2024 року Дмитро вважався безвісти зниклим за особливих обставин. Повернули тіло бійця під час репатріації, опізнали його за допомогою ДНК-експертизи.

"Дмитро був чудовою і позитивною людиною: добрим, турботливим, розумним, веселим, привітним, сильним, мужнім, щедрим і щирим. Готовим у будь-який час прийти на допомогу. Він був кращий. Кращий в усьому — у діях, вчинках, помислах... В ньому відчувалася така внутрішня сила, яка дозволяла завжди залишатися самим собою, бути принциповим, відстоювати свою думку у різних ситуаціях. Він вів активний спосіб життя, працював, займався спортом. Серед усіх видів перевагу надавав футболу. Любив природу, особливо полювання та риболовлю", — розповіла про бійця його сестра Ірина.

Поховали бійця у Чернігові на кладовищі Яцево.

У Дмитра залишилися мама Валентина Іванівна, сестра Ірина з сімʼєю і два сини: Данило та Георгій.

Віталій Никипорець народився 16 лютого 1975 року. Виріс і проживав у селі Радичів – тут пройшло його дитинство, шкільні роки та доросле життя. Закінчив Радичівську школу у 1992 році, здобув фах водія у Бахмачі, а згодом опанував професію оператора газових установок у Чернігові.

Чоловік працював на різних роботах – був оператором котельні у місцевій школі, охоронцем на підприємстві у Броварах, займався сільським господарством удома. Він не мав власної сім’ї, але завжди був підтримкою для рідних і близьких. Нині єдина сестра залишилась його найріднішою людиною.

У серпні 2024 року Віталій Никипорець був призваний на службу першим відділом Новгород-Сіверського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Відданий військовій присязі, він гідно захищав свободу і незалежність країни, мав статус учасника бойових дій, нагороджений медаллю за участь у захисті Батьківщини. У війську виконував обов’язки старшого стрільця – оператора стрілецького відділення у званні старшого солдата.

На жаль, війна забирає кращих. 4 липня 2025 року, виконуючи бойове завдання на межі Донецької та Луганської областей, військовий загинув.