Загиблі герої Чернігівщини: Даневич Володимир. Бурба Павло. Силенко Василь

Володимир Олександрович Даневич народився 19 серпня 1990 року. З 1997 по 2005 роки навчався в середній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №289 м. Київ.

Після закінчення школи вступив до Київського професійного будівельного коледжу, закінчив навчання здобувши спеціальність електрогазозварювальника, рихтувальника автомобільних кузовів.

З 2008 року працював у м.Києві на різних станціях технічного обслуговування автомеханіком, слюсарем-рихтувальником автомобільних кузовів. Був відповідальним та старанним, ремонти робив дуже якісно, користувався авторитетом серед колег.

20 червня 2024 року був призваний на військову службу по мобілізації.

Не шкодуючи себе, мужній воїн захищав Україну та всіх нас від ворожої російської навали.

23 жовтня 2024 року Володимир Даневич не повернувся із бойового завдання. З того часу вважався зниклим безвісти, його чекали додому живим, але... Герой повертається додому на щиті.

Володимир Олександрович назавжди залишився вірним Військовій присязі, українському народові. Загибель пов’язана із захистом Батьківщини в боротьбі за незалежність та свободу України.

У скорботі залишилися сумуючі мати Тетяна Миколаївна і брат Віталій Олександрович.

Павло Бурба народився 12 липня 1998 року в селі Петрушин на Чернігівщині. Старша сестра Марина згадує, що в дитинстві Павло був активним, жвавим і в усьому намагався розібратися. 

“Чуйний був, справжній добряк, завжди посміхався, ми його посмішку часто згадуємо. Нас взагалі троє у мами, я найстарша, Павло і ще сестра менша. Він з самого дитинства був допитливим хлопчиком, все йому було цікаво. Іноді про дітей кажуть, що шкідливий, але потішний. Ось такий був Павло”, — згадує старша сестра Марина.

У Петрушинській школі хлопець навчався кілька класів, а середню освіту здобував у Халявинській. Після 9-го класу вступив до Чернігівського училища №18, де отримав освіту зварювальника. Але справжньою його стихією була техніка.

“Техніка була справою його життя, дуже він все це любив. Малий ходив такий серйозний з ремонтним ключем. Всі машинки розбирав — може назад і не збере, але кожен болтик і гайку відкрутить. Йому цікаво було оце крутити, крутити, крутити. Це його була стихія”, — розповідає Марина.

Павло рано почав працювати — ще зі шкільних років паралельно мав підробітки. Пізніше став трактористом у Малинівці, де і жив до того, як вирішив йти до армії.

У грудні 2023 року Павло приєднався до лав Збройних сил України. Він обрав танковий підрозділ — і цей вибір був не випадковим.

“Він одразу сказав: я піду танкістом, це моя стихія, мазута — це моє”, — згадує Марина.

У 4 окремій танковій бригаді Павло Бурба служив механіком-водієм танкового взводу. У жовтні 2024 року Павла нагородили почесним нагрудним знаком “Золотий Хрест” — відзнакою за мужність, відданість і бездоганне виконання завдань. 

За півтора року служби він став своїм серед побратимів, завжди був на позитиві. Але старша сестра розповідає, що останнім часом ніби відчував щось і казав: “Марин, я не знаю, що мене береже тут”. 

Рідні молилися за безпеку Павла, Марина розповідає, що на новорічні свята минулого року відправила у посилці з дому ще невелику іконку. Її Павло завжди брав із собою на бойові виїзди. 

Взагалі, він 25 травня за планом мав би приїхати додому у відпустку. В нього дівчина з’явилась, вони зустрічалися, закохані були. Коли він у відпустку збирався, то мамі казав, що на кілька днів поїде до дівчини. Павло ж збирався одружитися, це в планах теж було. Він хотів познайомитися з батьками нареченої”, — розповідає про плани Павла старша сестра.

Та повернутися додому чоловік уже не зміг. Він загинув 29 травня 2025 року. Під час бойового завдання в селі Березове Дніпропетровської області, Павло отримав проникаюче поранення голови одиночним уламком. 

“Мало він прожив, дуже мало…”, — тихо додає сестра Марина.

Після загибелі Павла його сестра познайомилася з побратимами брата. Один із них, з яким Павло служив понад рік, сказав їй: “Зі смертю Павла ніби брата втратив”. Вони навіть планували разом відкрити справу після перемоги, щось своє — у Чернігові. 

У Павла залишилися мама, дві сестри та наречена, з якою він мріяв про спільне життя. 

Бійця нагородили відзнакою «Золотий хрест». Нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).