Дмитро Горнов народився в місті Дніпрорудне Запорізької області. З часом сім'я переїхала до Ніжина, що на Чернігівщині. Там він навчався у школі №1, потім у ліцеї при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.У 2018 році закінчив Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя за спеціальністю "Викладач біології".
У студентські роки Дмитро брав активну участь у суспільному житті навчального закладу та міста загалом.
Був фронтменом рок-гурту "Вирій". Сам писав пісні. У 2018 році гурт випустив альбом "Грані сновидінь". Тоді ж Дмитро переїхав до Чернігова, де долучився до команди Суспільного.
У 2019 році чоловік одружився, згодом у подружжя народилася донечка Варя.
Окрім роботи звукорежисером Дмитро брався за різні проєкти. Зокрема, на "Українському Радіо Чернігів" робив передачу "Грати чи не грати?", де розповідав про навчання дітей музиці. Також разом з колегами працював над створенням фільму "Битва за Чернігів".
З червня 2023-го до лютого 2024 року чоловік працював оператором програмного забезпечення в IT компанії Realwiev. Потім працевлаштувався оператором цеху варіння пива на ABinBev Чернігівського відділення.
У квітні 2024 року його мобілізували до лав ЗСУ.
Базовий військовий вишкіл пройшов у Великій Британії. З червня 2024 року Дмитро Горнов був у школі індивідуальної підготовки військової частини. У листопаді військового перевели на посаду стрільця-санітара в роту позначення дій противника школи колективної підготовки. Тоді ж його зарахували на базовий сержантський курс навчального батальйону резерву сержантського складу. У березні 2025 року боєць отримав посаду інструктора, а у травні йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Був командиром взводу 158 окремої механізованої бригади.
Загинув Дмитро Горнов 21 червня 2025 року під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку внаслідок атаки росіян керованою авіабомбою.
В нього залишилися вагітна дружина, п'ятирічна донька та дідусь.
22 червня 2025 року під час виконання бойового завдання загинув наш земляк, житель Кинашівки Сергій Миколайович ГРИГОРОВИЧ. Сергій Миколайович народився 16 лютого 1985 року. Закінчивши 10 класів Кинашівської школи продовжив навчання у ДТСААФ. Полюбляв займатися спортом. Завершивши проходження строкової служби здобував освіту в Борзнянському держсільгосптехнікумі. Деякий час працював у Києві в підрозділі МВС та охоронних структурах. Сергій Миколайович ще в 2014-2015 роках отримав бойовий досвід, ставши на захист держави під час АТО. Після повернення додому працював у Борзні на цегляному заводі. А з початком повномасштабного вторгнення добровільно знову взяв до рук зброю, аби боронити Україну, своїх рідних і всіх нас від ворога. Відважний патріот до останнього подиху захищав Україну, віддано відстоюючи її незалежність і територіальну цілісність…
За успішне виконання бойових завдань нагороджений Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест», нагрудними знаками «Знак пошани» та «Почесна відзнака командира батальйону».
У мужнього Воїна залишилася дружина та двоє доньок, які запам’ятають тата Героєм та Патріотом своєї країни. Він був люблячим сином, чоловіком, батьком, братом, онуком і гідним прикладом для всіх нас. Спокійним, товариським, компанійським, доброю, щирою людиною, яку поважали і любили всі, хто його знав.
ПРОЩЕНКО Валерій Віталійовича загинув 22 червня 2025 року, виконуючи свій обов’язок перед Україною. Народився Валерій Віталійович 31 травня 1990 року. Закінчив 9 класів Кинашівської школи. Далі у 2005 році продовжив здобувати освіту в Борзнянському держсільгосптехнікумі за спеціальністю «Бджільництво».
Після проходження строкової служби працював на лісозаводі. Коли розпочалася АТО, Валерій Віталійович пішов захищати рідну землю. Служив у складі Збройних Сил України, брав участь у бойових діях. Після повернення додому знову став до мирної праці, проте завжди залишався напоготові… З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році відважний Воїн добровільно, не вагаючись став до лав українського війська. Воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Вірний присязі, сильний духом, відданий справі, чесний, щирий, спокійний, добрий – таким його пам’ятатимуть побратими, рідні, колеги, друзі. Всі, хто його знав, завжди могли на нього покластися, адже Валерій Віталійович був завжди готовим прийти на допомогу.
Та найбільший біль – у його родини. Він був гарним сім’янином, люблячим чоловіком і турботливим батьком для коханої дружини, двох синів, які зростатимуть без тата, але з гордістю за його подвиг... Які відтепер залишилися без міцного чоловічого плеча, мудрої батьківської поради, надійної підтримки та опори. В одну мить їхнє життя розділилося на «до» і «після», і цей біль не зітре час…
Валерій Віталійович мріяв бачити, як підростають його діти, як розквітає мирна Україна. На жаль, здійснити ці мрії йому не судилося. Проте його ім’я житиме в пам’яті громади та в історії України як символ мужності, любові до своєї родини та Батьківщини.
Коментарі
Дописати коментар