Скорботні жнива війни: Жимань Юрій. Віротченко Ігор. Ющенко Сергій

Юрій Жимань народився і виріс у селі Володькова Дівиця. З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік доєднався до лав ЗСУ. За час служби зазнавав кількох серйозних поранень.

"Останнє змусило пережити серйозну операцію та тривалу реабілітацію. До цього часу він її проходив. Стало погано, викликали швидку, але лікарі виявилися безсилими. Серце Юрія зупинилося 10 липня 2025 року". 

Чоловіку було 45 років.

Поховали захисника на Миколаївському кладовищі у рідному селі.

Ігор Віротченко народився у Вінниці, але саме Ніжин став його домом, його містом. Тут пройшло дитинство, тут він навчався у школі №9, тут закінчив ПТУ №35, здобув фах машиніста крана, тут починав свій трудовий шлях — працював на пилорамі. Просте, звичне життя українського чоловіка — робота, родина, будні. Та коли країна опинилася в небезпеці, він не залишився осторонь.

Попри проблеми зі здоров’ям — ще до повномасштабного вторгнення Ігор пережив складну операцію — він пішов добровольцем до лав Збройних сил України, бо вважав, що інакше – не можна. Служив на різних напрямках. Це була його особиста війна за спокій рідної землі, за майбутнє тих, кого любив.
Смерть наздогнала Ігоря не в бою, а в тилу — він помер від гострої серцевої недостатності. Але це не робить його подвиг меншим. Його боротьба — щира, свідома, мужня — залишиться у пам’яті тих, хто його знав.
Пам’ятатимуть Ігоря як добру, світлу людину, яка вміла працювати, любити і захищати. У нього залишилися батько, дружина і пасинок, якого він вважав своїм сином — любив без умов, щиро й сильно.

18 липня 2025 року Менська громада провела в останню путь загиблого Воїна — менянина Сергія Миколайовича Ющенка. Вшанувати пам’ять Захисника прийшли рідні, побратими, друзі, представники місцевої влади та небайдужі жителі громади. Військовослужбовця поховали на центральному кладовищі в Мені.

Сергій Ющенко народився 11 липня 1992 року в Мені. Закінчив Менську районну гімназію, згодом — Сосницький бухгалтерський технікум, де здобув спеціальність бухгалтера. Працював переважно в Чернігові баристою, зокрема в ресторані «Сенатор». Двічі їздив на заробітки до Чехії.

Захоплювався музикою, особливо важким роком. Разом з друзями створив гурт, виступав на місцевих фестивалях. Ще одним його улюбленим заняттям був волейбол — Сергій регулярно тренувався та змагався у спортивних турнірах. Мама, Валентина Іванівна, зберігає газетe "Наше слово" за 11 серпня 2012 року з фото, де її син змагається на міському пляжі.

На військову службу Сергія призвали 27 грудня 2023 року. Спершу солдат, згодом — молодший сержант. Служив у 2 десантно-штурмовому батальйоні 79ї окремої десантно-штурмової бригади, командиром лінійно-кабельного відділення зв’язку. Брав участь у бойових діях, захищаючи Україну від російської агресії.

У вересні 2024 року під Костянтинівкою Сергій отримав тяжке поранення внаслідок атаки керованою авіабомбою він втратив ногу. Десять місяців лікувався, переніс кілька операцій. Як розповіла мама, лікарі діагностували неврому — болісне утворення в зоні ампутації, що потребувало повторного хірургічного втручання. Попри біль і складне відновлення, Сергій не втрачав оптимізму, мріяв про життя з протезом і планував відкрити власну кав’ярню.

Останній раз він побував удома 13 червня. 11 липня відзначив своє 33-річчя. Наступного дня, 12 липня 2025 року, Сергій Ющенко помер у медичному закладі Вінницької області.

«Він був добрим, працьовитим, світлим. Не хуліганив, друзів мав багато, був найкращим сином», — з болем говорить Валентина Іванівна. Рідні досі не вірять, що його немає — адже навіть у лікарні Сергій підтримував інших пацієнтів, приносив їм каву, вірив у одужання та майбутнє.