Загиблі герої Чернігівщини: Кругляк Едуард. Яременко Олександр. Булат Юрій

Літнього, сонячного дня у родині Кругляків з’явився довгоочікуваний, єдиний син і онук — Едуард. Майбутній герой народився 9 липня 2004 року на Донеччині у місті Сіверськ.

Мама Олена повністю присвятила себе синові: водила на бокс, готувала смаколики. Батько працював на кількох роботах, аби родина жила в достатку. Бабуся Катерина балувала малого цукерками, коли забирала із садочка — бо добре знала, що він не любив туди ходити. В сім’ї панували тепло, любов і підтримка.

Дитинство Едуарда було наповнене простими, але справжніми речами: домашнім затишком, бабусиним печивом, вечорами з батьками, першими перемогами на змаганнях. Едік був вихованим, чесним, справедливим — у ньому з ранніх років поєднувалися м’якість і сила, доброта і рішучість. А ще — глибока повага до життя.

Він зростав спортивним хлопцем, вів здоровий спосіб життя, не мав шкідливих звичок — не тому, що хтось забороняв, а тому, що так підказувало внутрішнє переконання. Після 9 класу вступив до Сіверського професійного ліцею, але війна обірвала навчання.

У травні 2022 року, рятуючись від обстрілів, родина виїхала до Чернівецької області. Було важко, було страшно, але саме тоді Едуард прийняв рішення: щойно виповниться 18 років — піде захищати свою землю. Він чітко розумів: ця війна — і його справа. Що Батьківщина — це не просто територія. Це родина, кохання, дім, справедливість. Його дід і дядько теж були військовими, він гідно продовжив їхню справу.

Кохання у його житті теж було справжнім. З нареченою Катериною він проводив вихідні у Чернігові. Писав музику, цікавився дронами, був серйозним, але водночас ніжним, життєрадісним, добрим. У них була традиція — у перший день його відпустки вона пекла шарлотку. Він сварився – жартома і з любов’ю – що вона довше стоїть біля плити, ніж проводить часу з ним. Також він полюбив котів, хоча до того не був їхнім великим прихильником. З часом навіть почав пересилати їй “котиків” в Інстаграмі.

Він знав, що зробить все, аби не дозволити ворогу забрати у когось ще дитинство, як колись забрали його, згадує Катерина.

Едуард не покинув Україну, хоча мав можливість. Замість цього, як виповнилось 18, прийшов до ТЦК та СП. Спершу служив на румунському кордоні. Згодом був переведений на Чернігівщину. Батьки переїхали разом з ним, щоб бути поруч. Вечорами чекали на нього зі служби, вечеряли разом, говорили про все на світі. Мама готувала улюблені страви — оселедець під шубою, смажену картоплю, бісквіти. Він дуже любив домашню випічку. У цих простих речах і відчувалось справжнє щастя.

Влітку 2024 року Едуард підписав контракт. Позивний отримав простий — «Смайлик». Саме такою була його енергія: світла, пряма, сонячна. Навіть у формі — серйозний, рішучий, бойовий — він залишався людиною, здатною обійняти, пожартувати, розрядити напругу. Він був тим, кому довіряють.

У квітні 2025 року його відзначили нагородою Президента України «За оборону України» та відзнакою «За мужність в охороні державного кордону». Він пишався побратимами, пишався своєю справою. Але не вихвалився. Просто був — справжнім.

Він мріяв про перемогу, про дім, про родину, про дітей, які чекатимуть його вдома. Планував залишитися у війську, стати інструктором. Хотів відбудовувати зруйноване, обіймати, жити, дихати — після перемоги. За місяць до загибелі здійснив свою маленьку мрію — купив першу машину, «Ніссанчик».

Але 6 червня 2025 року його життя обірвалося… У свій останній день був тихішим, ніж зазвичай. Коли батьки його проводжали, побажав їм удачі. Тоді мама відчула тривогу — син ніколи так не казав. Це були його останні слова, які вона почула від Едіка.

Рідні досі не можуть повірити в те, що його вже немає. Кожний вечір чекають, що відчинить двері і скаже як завжди: «Ма!». Тому поки що і не їдуть з домівки, де стоїть ліжко їхнього сина. Не можуть наважитися...

Яременко Олександр на позивний «Бумера». 23 листопада 2023 року командир 2-ї роти 26 окремого стрілецького батальйону Олександр Яременко у ході проведення контрнаступальних дій під час стрілецького бою загинув на Авдіївському напрямку. Олександра поховали в селі Нехайки на Черкащині, звідки він родом.

Побратими пам’ятають його як порядного та чесного командира, який завжди дотримувався присяги. Він був професійним військовим, закінчив Київський військовий інститут управління і зв’язку. За справедливість, мудрість і виваженість його дуже поважали, і багато бійців хотіли служити саме під його командуванням.

Юрій Булат народився 3 вересня 1979 року в місті Чернігів.

Навчався в школі №2 та у ПТУ №5. Після навчання проходив строкову військову службу.

Повернувшись з армії, одружився, в сім'ї народився син Данило.

Працював менеджером з опто-роздрібної торгівлі в різних компаніях.

Долучився до лав Збройних сил 22 січня 2024 року. Виконував бойові задачі на Донецькому, Харківському та Сумському напрямках.

Загинув 15 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Сподобівка на Харківщині.

Поховали Юрія Булата у Чернігові на кладовищі в Ялівщині.