Вбиті росією: Скрека Микола. Муравейник Людмила. Зубко Андрій

75-річного Миколу Скрека розстріляли у власному авто просто посеред дороги 7 березня 2022 року. Тоді чоловік з дружиною, потри всі ризики і небезпеку, зібралися до Чернігова на важливу для Миколи процедуру-гемодіаліз.

Микола Скрека мав ниркову недостатність, тому потребував гемодіалізу тричі на тиждень. Востаннє на процедуру зміг поїхати 26 лютого 2022-го, а потім через його село Кувечичі, що за близько 30 кілометрів від Чернігова, пішли колони російської техніки. Їхати стало небезпечно: шляхи обстрілювали. Та прожити без очищення крові Микола довго не міг. Родина вирішила прориватися до лікарні у Чернігів, поки чоловік ще міг сісти за кермо.

Дружина пригадує, ще напередодні вторгнення їм у лікарні видали перепустки: мовляв, за ними мали пропускати і наші, і вороги. Зібралися у дорогу, а авто не заводиться. Сусід приніс акумулятор, виїхали. Дорогою пробили два праві колеса. Запаска одна, дружина пішла в найближче село по допомогу. Знайшли ще одну. Поміняли. Автівку, за рекомендацією місцевих, обвішали білою тканиною, їхали 30 кілометрів на годину, фари увімкнули. На об’їзній перед мостом жінка побачили гілку. Вийшла, щоб її відтягнути і почали стріляти.

Вона швидко повернулася до авто. Обстріл продовжувався. Стріляли з «Градів», з автоматів. Дружина Антоніна сказала Миколі вибиратися з машини, але він мовчав. Жінка випала через дверцята. Опритомніла на дорозі, вже біля дверей водія. Як дісталася туди, не пам’ятає. Машина горіла, загиблий Микола був усередині.

Поранену Антоніну відвезли в село Льгів, де її виходила пара місцевих пенсіонерів. Обпалене тіло Миколи хтось прикопав на місці розстрілу, на могилу поклали номерний знак авто. Після звільнення села це поховання знайдуть, поряд будуть могили ще двох людей. Їхнє авто так само розстріляли російські війська.

Сюжет про це поховання Антоніна побачила у фейсбуці. Впізнала номерний знак. Так дізналася, де тіло її Миколи. Чоловіка поховали на 40-й день після загибелі на кладовищі у Кувечичах.

З другою дружиною Антоніною Микола прожив 22 роки. У 2014-му вони переїхали з Чернігова у село Кувечичі: доглядали господарство, облаштовували дім. На двох із Антоніною чоловіка лишилось п’ятеро дітей та онуків. Син, як і колись, батько, теж працює на одній із українських атомних станцій.

16 березня 2022-го ворожий літак скинув ракету на село Новий Білоус, у передмісті Чернігова. У цю мить на подвір’ї власного будинку поралася Людмила Муравейник. Жінка загинула миттєво, її тіло просто розірвало на шматки.

Останки загиблої сусіди зібрали в ящик і поховали. Після звільнення області у квітні 2022-го була ексгумація та чин похорону на місцевому кладовищі.

В тому році жінка мала б гучно зустрічати свій 70-річний ювілей, однак, війна обірвала світлі плани, їй навіки залишиться 69.

Чоловік Людмили пригадує, що того трагічного дня він виїхав до бомбосховища, щоб відвезти молоко для діток, які там перебували.  Як раз через декілька хвилин після від’їзду біля подвір’я прилетіла ракета.  

Людмила Муравейник народилася у Чернігові. Після школи працювала на швейній фабриці, потім поштаркою, а ще – радисткою на газорозвідувальному підприємстві.

Людмила мала проблеми зі здоров’ям і з часом отримала групу інвалідності. Працювала вдома: вирощувала гладіолуси і продавала їх на ринку. Потім поралася у саду, тримала з чоловіком кіз. Подружжя прожило разом майже 50 років. Мали дітей, дочекалися онуків.

Після вибуху будинок Муравейників згорів. Не залишилося фотографій, документів, особистих речей. Тепер чоловік живе у модульному будинку.

Андрій Зубко з Михайло-Коцюбинського, що на Чернігівщині, прожив 39 років. 28 лютого 2022-го близько 13.00 він поїхав до лісу. Пізніше слідство встановить, що востаннє комусь подзвонив о 15.00 цього ж дня. Далі чоловік зник.

За півтора роки, восени 2023-го, сапери розміновували територію, що за 16 кілометрів від селища. Біля повороту на Шестовицький аеропорт за 100 метрів від дороги спрацював прилад. Почали розкопувати і знайшли кістки. ДНК-аналіз показав, що вони належать Андрієві Зубку. Чоловіка поховали у лютому 2024 року на місцевому кладовищі у Михайло-Коцюбинському.

«Я під час окупації був у іншому місті. Розмовляв із батьком приблизно о 12.00 у день, коли він зник. Тато казав, що я нескоро потраплю додому, що в село заїхало багато російської військової техніки. Він тоді якраз заряджав телефон у автівці, зв’язок був поганий… Згодом я дізнався, що батько поїхав у ліс, імовірно, хотів передати нашим військовим інформацію про ворожі колони. Родина просила його залишитися вдома, але він не послухав. З того часу ніхто тата не бачив…», – розповів Денис, син Андрія Зубка.

Андрій народився і все життя прожив у Михайло-Коцюбинському. Після школи навчався на столяра. Потім його мама почала займатися бізнесом: виготовляти та продавати зелень. Андрій вирішив долучитися до сімейної справи. Вирощував салати, петрушку, кріп, огірки, продавав це все на оптових та роздрібних ринках.

Син каже, що найбільше тато любив подорожувати. Обожнював відпочинок на морі та в Карпатах.

«Ми з родиною часто відвідуємо могилу тата. Якихось особливих традицій вшанування немає. Шкода, що й на місцевому рівні ніхто не згадує про загиблих цивільних», – поділився Денис у вересні 2024 року.

В Андрія Зубка залишилися син, донька, дружина, батьки і двоє братів.