Весільні обряди Чернігівщини: цікава історія
- “допитки”;
- сватання, або “могорич”;
- оглядини, або “печоглядини”;
- заручини, або “хустки”
Зважаючи на суспільне значення весілля на Чернігівщині, потенційні молодята намагались зробити все правильно. Перед тим, як розкрити свої наміри на ту чи іншу дівчину, парубки промацували ґрунт. А чи точно вільна їхня обраниця? Для цього хлопці посилали довірених людей на “допитки” до сім’ї обраниці. Ті приходили і випитували статус молодиці.
Якщо молодиця вільна, довірені люди вмовляли батьків посватати її з їхнім кандидатом. По Україні цей обряд в основному називали “сватанням”. Тоді як на Чернігівщині ще зустрічається така назва як “могорич”. Найкращими днями для “могоричу” на Чернігівщині вважали вівторок, четвер, суботу та неділю. Вибір таких днів пов’язаний з наступними повір’ями Чернігівщини. Ніби в понеділок не варто починати важливі справи. А середа і п’ятниця – це дні Посту. Тоді як сватів на Чернігівщині потрібно пригощати м’ясними стравами.
Як правило, батьки молодиці зважали на її бажання – чи подобається їй парубок, який сватається. Вона могла сказати це прямо або ж невербально. Наприклад, відмовитись пити чарку горілки зі сватами чи не взяти хліба від них. Це означало відмову. Тоді як вимітання печі при сватах чи обмін хлібом – натяк, що дівчина згодна.
Щоб переконатись, що їхня донька не знатиме злиднів у новій сім’ї, батьки оглядали господарство нареченого. Для цього вони йшли самі до нього у двір або посилали довірених жінок туди. По Україні цей обряд в основному називався “оглядини”. На Чернігівщині ж ще трапляється назва “печоглядини”.
Така назва обряду пов’язана з ретельністю, з якою батьки оглядали майно молодика. Вони перевіряли все, що могли, зокрема двір, город, клуню, худобу, комору, горище і навіть печі. Тому потенційний наречений намагався дізнатись дату, коли батьки нареченої прийдуть на “печоглядини”. Щоб позичити в сусідів скриню або свиню і виглядати престижніше.
Після успішних оглядин йшли заручини. На Чернігівщині цей обряд ще називали “хустки” у зв’язку з символічною роллю самих хусток. Їх можна було приносити до молодої в ті ж дні, що і свататись. Тоді як наречена роздавала їх під час застілля. Найкращу хустку віддавала нареченому, а гірші – сватам.
Тоді молоді офіційно оголошували громаді, що будуть одружуватись. Йшли в місцеву церкву і засвідчували свої наміри перед Богом і Святими Образами. Там піп освячував шлюб молодих, поки вони стояли на рушнику. На Чернігівщині його мала стелити дівчина з роду молодої. Вважалось, що хто перший ступить на рушник, той головуватиме у сім’ї. Тому наречений і наречена негласно змагались у цьому.
На Прилуччині молодятам стелили нове полотно. До ніг клали гроші, які по вінчанню збирали дружки і засипали за комір нареченому і нареченій. Вважалось, що тоді в їхній сім’ї завжди водитимуться гроші. Такі ритуали були поширені по всій Чернігівщині. Проте в околицях Чернігова існував особливий принцип – класти гроші орлом догори.
Після вінчання молодиця і молодик починали готуватись до весілля. Він мав купити їй вінок, стрічки та чоботи. Молода йому – штани. Паралельно з цим дівчина збирала своє придане і готувала весільне вбрання.
На Чернігівщині молода одягала на весілля сорочку, вишиту самостійно. Поверх неї “спідницю з нагрудником”, що виглядає як сукня без рукавів. Потім зав’язувала фартух, оперізувалась весільним рушником, обувала чоботи. Заплітала коси, на голову одягала вінок зі стрічками. І завершувала образ прикрасами – різними намистами, підвісками і сережками. Молодик же одягав вишиванку, шиту жилетку, чумарку, штани і підперізувався поясом. Залежно від погоди молодик одягав смушкову шапку. Тоді на неї, або на інше місце чіпляв червону весільну стрічку.
Жодне весілля на Чернігівщині не обходилось без застілля. До столу подавали багато страв, зокрема короваї. Наречений і наречена мали окремі короваї. Йому в коровай вставляли гілочку сосни чи ялини. Тоді як їй вильце – особливий виріб з гілочки сосни. До неї прив’язували хміль з калиною та обмотували різноколірними стрічками і нитками. Коли короваї остигали, їх обмотували рушниками.
Під час весілля на Чернігівщини також “продавали” наречену, катали її батьків селом, відбувались переодягання у потороч та ромів. На цьому весільні обряди Чернігівщини не закінчуються. Їх було багато і це свідчить про непересічне значення весілля в регіоні.
У 1917 році до влади прийшли більшовики, які виступали проти “народних забобонів” і релігії. З часом вони почали наступ на традиційні весільні обряди українців. Проте населення Чернігівщини міцно трималось за свою культурну спадщину. Місцеві продовжували дотримуватись традиційних весільних обрядів. І так було, як мінімум, протягом перших десятиліть СРСР.
Комуністи не заборонили традиційні весільні обряди як такі. Вони ставились до них, як до історичного пережитку. Закривали церкви, без яких традиційне весілля на Чернігівщині неможливе. Запроваджували радянську альтернативу традиційним весільним обрядам. Йдеться про радянські весільні традиції, згідно з якими:
- Замість вінчання в церкві, молодята мали офіційно зареєструвати шлюб у РАГСі;
- Замість традиційного застілля на все село, молодята святкували укладення шлюбу в тісному колі родичів і друзів;
- Замість національного весільного вбрання з регіональними особливостями, наречена одягала білу сукню і фату. Тоді як наречений – чорний костюм.
Разом з тим, навіть за радянських часів на Чернігівщині продовжували дотримуватись деяких традиційних весільних обрядів. Наприклад, катання батьків молодої по селу та переодягання гостей у потороч і ромів.
Звісно, на Чернігівщині були пари, які навіть у 1960-х старались дотримуватись традиційних весільних обрядів. І хоч їх було небагато, вони зберігали пам’ять про надзвичайний культурний спадок регіону. Про такі довесільні обряди Чернігівщини як “допитки”, “могорич”, “печоглядини” та “хустки”. І про національне весільне вбрання з регіональними особливостями.
Коментарі
Дописати коментар