Письменники Чернігівщини: Дмитро Іванов

«Сiверянський соловей», як назвав поета дослiдник Сергiй Тихолоз (адже проживає поет на чернiгiвськiй землi), має степову кров. Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селi Тарасiвка Новгородкiвського району Кiровоградської областi. (На картi України робить позначку.) Через пiвтора року пiсля Дмитрового народження вiд дев’яти фронтових ран помер батько, i хлопець, п’ята дитина в сiм’ї, сповна спiзнав усi злигоднi повоєнних рокiв, усю гiркоту напiвсирiтства. З восьми лiт вiн уже пiдвозить воду косарям, iз тринадцяти – працює причiплювачем бiля трактора. Пiзнiше закарбоване в пам’ятi дитинство повсякчас тривожитиме душу поета, поставатиме в уявi у промовистих деталях, складатиметься у вiршованi рядки. Закiнчивши в рiдному селi восьмирiчку, Дмитро навчається у професiйно-технiчному училищi та вечiрнiй школi. Потiм – армiя, служба в залiзничному полку в Чернiговi. Водночас молодий солдат вiдвiдує засiдання обласної лiтературної студiї при редакцiї газети «Деснянська правда». Тодi вiн i гадки не мав, що колись сам очолить цю студiю i буде наставником юних поетiв. 

Пiсля демобiлiзацiї Дмитро трудиться в рiдному колгоспi, у 1968–1972 роках працює кореспондентом кiровоградської районної газети «Зоря комунiзму». Згодом переїжджає на Придесення, слюсарює в радгоспi iменi Фрунзе Чернiгiвського району з 1972 по 1978 роки, не полишаючи лiтературної творчостi. Активно друкується в газетах i журналах. У 1978–1983 роках працює старшим редактором Чернiгiвського науково-методичного центру народної творчостi, а згодом очолює Чернiгiвське лiтературне об’єднання (1983–1994). У творчiй бiографiї Дмитра Іванова є й редакторська робота в чернiгiвськiй обласнiй газетi «Гарт» (з 1991 року). Дмитро Йосипович – член Нацiональної спiлки журналiстiв України, заслужений журналiст України. 

Утверджуватися на поетичнiй нивi Дмитровi Іванову було нелегко, та, як скаже про нього Борис Олiйник, «вiн уперто протоптував свою стежку в поезiї. І це – до його честi». Справжнiй успiх прийшов 1976 року на iрпiнському семiнарi молодих лiтераторiв Київщини i Чернiгiвщини. Тодi ж вiдбулася коротка, але хвилююча зустрiч з Іваном Драчем, який у Дмитрових вiршах вiдчув особливий дар «активно, сильно спiвпереживати».

Перша поетична збiрка «Зерно i любов» (1977) мала щасливу долю. Це був той випадок, коли маловiдомий автор одного разу вранцi прокинувся знаменитим. У нього з’явилася своя читацька аудиторiя. Його твори, якi благословили у свiт Іван Драч та Борис Олiйник, привернули увагу лiтературної критики, що позитивно оцiнила поезiю Дмитра Іванова. 

До 2009 року в Дмитра Іванова вийшло 11 поетичних книжок: «Зерно i любов» (1977), «Грай, сопiлонько моя» (1979), «Там, де народжуються райдуги» (1981), «Заповiти мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Червоний корiнь» (1987), «Маминих слiв чорнобривцi» (1991), «Зорi над Україною» (2005), «Здрастуйте! Я повернувся!» (2007), «Монолог з тридцять третього» (2008), «Село в терновому вiнку» (2008). Вiн є лауреатом багатьох премiй: обласної – iменi Олекси Десняка (1974), Республiканської iменi Миколи Островського (1984), Всеукраїнської iменi Нечуя-Левицького (1997), Мiжнародної української премiї iменi Григорiя Сковороди та лiтературної премiї iменi Михайла Коцюбинського (2001). Творчий доробок автора належно поцiновано. У березнi 2010 року Дмитро Іванов став лауреатом Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка. «Село в терновому вiнку». Ще в передмовi до збiрки «Заповiти мого роду» (1983) Борис Олiйник назвав Дмитра Іванова «поетом од Бога». Незмiнними впродовж усiх рокiв творчої працi залишилися в його поезiях любов до батькiвщини, надчутливiсть до болю кожної людини i прагнення «свiт зробить добрiшим». Поет не зраджує свою музу, свою пам’ять, що живить його натхнення: … Давно я перейшов бiду, Сирiтство, злиднi, пiдлiсть, щастя, А пам’ятi – не перейду (зi зб. «Стремено»). Поет переконаний, що категорiя пам’ятi – особлива, вона є для людини осердям життя. На цьому наголошує i Борис Олiйник: «Лиш по пам’ятi в людинi пiзнає людину свiт». Тож не випадковими у Дмитра Іванова є вiршi, у яких, як у палiмпсестах, проступає те, що вже стало iсторiєю, але не забулося, живе в пам’ятi, може, навiть на генному рiвнi. Саме пам’ять спонукала його розповiсти про долю українського села повоєнного часу щиро, глибоко правдиво. Вiн змалював свiт, побачений очима дитини й збережений у серцi дорослої людини, яка й на вiдстанi лiт нiчого не забула, не перестала так само гостро вiдчувати давнi горе, бiль, страждання, несправедливiсть.