Загиблі герої Чернігівщини: Волинський Юрій. Горбач Віталій. Петрик Сергій

44-річний прикордонник Юрій Волинський загинув у вересні 2022 року. Захисник потрапив у полон під час відходу ЗСУ з міста Щастя в Луганській області. Згодом окупанти повернули тіло військового.

Юрій народився у Чернігівській області. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії №1. Любив природу та походи в ліс по місцевості, часто ходив збирати гриби та ягоди околицями місцевих лісів. Був людиною, яка любила спілкування та оточуючих. Служив у Державній прикордонній службі України. З 2016 року виконував бойові завдання в АТО/ООС.

Коли почалася повномасштабна війна, Юрій був на ротації в Луганській області та продовжував захищати Україну від окупантів.

«Люблячий син, батько, чоловік, друг, товариш… Він захищав нас з вами, наших дітей, нашу неньку-Україну. Юрій Волинський героїчно загинув, до останнього лишившись вірним присязі та воюючи заради вільної, квітучої і нескореної України», – зазначили у Новгород-Сіверській міській територіальній громаді.

Поховали захисника у селі Полюшкине на Чернігівщині. У Юрія залишилися дружина та дві доньки.

Захисник «Азовсталі» Віталій Горбач, позивний Кратос, загинув 15 березня 2022 року внаслідок скидання окупантами на Маріуполь авіабомб. Боєць отримав смертельні осколкові поранення. Йому було 36 років.

Віталій народився у місті Мена Чернігівської області. Навчався у Менській гімназії. Потім працював в охоронних структурах. Малював комікси, захоплювався ігровими приставками, збирав колекцію книг Стівена Кінга. Вів здоровий спосіб життя та активно займався спортом. Неодноразово брав участь у марафонах дистанцією 42.195 км, обласних і районних змаганнях з жиму штанги лежачи та полкових турнірах.

З початком російсько-української війни 2014 року Віталій воював в АТО на Донбасі. З 2019 року був бійцем окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Воював на посаді старшого кулеметника.

У січні 2022 року у нього мав закінчитися контракт, але Кратос вирішив його продовжити, проаналізувавши ситуацію на фронті. А вже 24 лютого почалася повномасштабна війна, з перших днів якої він разом із побратимами обороняв Маріуполь від окупантів.

«Найкращий в світі Брат! Найдобріший, найсміливіший...Наш Герой, з яким почуваєш себе завжди як за кам'яною стіною! Професійний Воїн», – розповіла сестра полеглого воїна Ірина.

Старший солдат Горбач посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Поховали воїна у рідному місті.

У Віталія залишилися мама, сестра і кохана дівчина.

Сергій Вікторович Петрик.

Народився в селі Чистому Колодязі (Червоний Колодязь) Чернігівської області.

У 2002 році закінчив Перемозьку ЗОШ І-ІІІ ст. Ніжинського району, потім Чернігівський професійний будівельний ліцей № 18 за спеціальністю «столяр». Деякий час працював столяром у тому ж ліцеї.

У 2010 – 2011 роках працював у Перемозькій ЗОШ І-ІІІ ступенів Ніжинського району.

Мобілізований до лав ЗСУ 19 березня 2014 року. Проходив військову службу в 1-й окремій танковій бригаді , ремонтував військову техніку та переганяв її на Схід.

Трагічно загинув 22 лютого 2015 року в селі Златоустівка Волноваського району Донецької області.

Похований 25 лютого 2015 року в селі Перемозі Ніжинського району.

Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 6, ряд 5, місце 29.

У пам’ять про Сергія Петрика у вересні 2015 року на будівлі Перемозької загальноосвітньої школи та в жовтні 2015 року на будівлі Чернігівського професійного будівельного ліцею № 18 установлені меморіальні дошки.

Спогади матері Петрик Наталії Юріївни

Призвали Сергія за мобілізацією в першу хвилю 19 березня 2014 року в Гончарівськ Чернігівського району. Оскільки він був чудовим спеціалістом із ремонту техніки, його призначили водієм-слюсарем взводу спеціальних робіт ремонтної роти. До літа 2014 року перебував уГончарівську. А потім почалися безкінечні відрядження (куди їдуть і де бувають, Сергій ніколи не розповідав). Телефонував часто, тільки коли займався ремонтом техніки, то просив його не турбувати. Якось після чергового відрядження по дорозі у військову частину заїхав разом із хлопцями додому. Голодних і втомлених, я зустріла їх як своїх дітей. Коли побачила, як хлопці неспокійно сплять, реагуючи на кожен звук, зрозуміла, куди були ці відрядження. У листопаді 2014 року Сергій нарешті зізнався, що весь цей час вивозив із зони АТО биту техніку, яку потім ремонтували. І додав, що на цей раз їде надовго. Два місяці чекання для нас були вічністю.

14 січня 2015 року о 2-й годині ночі задзвонив телефон. Це був Сергій, але через вибухи було погано чути. Зрозуміли тільки одне, що колону обстрілюють «Гради». І якщо щось станеться, то щоб ми знали, що він у Станиці Луганській. До 10 години ми не знаходили собі місця. А потім зателефонував Сергій і сказав, що він живий. Через тиждень їх колона знову потрапила під обстріл, але вже в Красному Лучі. Із семи чоловіків його ремонтної бригади живими залишилося тільки четверо. У кінці січня він приїхав додому ненадовго. Сивина на скронях і вже дорослий чоловічий погляд. Якось одного вечора спитала: «Було страшно?» Він відповів: «Страшно не тоді, коли стріляють у груди, а тоді, коли стріляють у спину». Дуже шкода, що значення цих слів я зрозуміла через півроку.

Зараз найболючіше – це очікування. Здається, що зараз відчиняться двері, він зайде в камуфляжній формі, як завжди усміхнений, і скаже: «Ну як ви тут?»