Загиблі герої Чернігівщини: Запека Віктор

Запека Віктор Олександрович народився 2 квітня 1987 року у м.Чернігові.

З дитинства ріс розумним та допитливим. Як і більшість хлопчаків його віку любив грати у футбол та кататись на автомобілі. Ще з дитячих років почав збирати колекцію моделей іграшкових автомобілів, яка і зараз зберігається у його батьків.
Навчався Віктор у Чернігівській загальноосвітній школі № 2 та Чернігівській гімназії № 31. Здобувши середню освіту у 2004 році вступив до Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка , який закінчив 2014 року за спеціальністю "викладач фізичного виховання". Коли Віктору виповнилося 18 років – отримав посвідчення водія.
У 2008 році пішов працювати інженером по обслуговуванню мереж мобільного оператора "Лайф".
Велику увагу приділяв спорту, займався боротьбою у секціях "Дзюдо" та "Самбо". Неодноразово брав участь у змаганнях, мав нагороди.
В правоохоронних органах почав службу 12 вересня 2014 року. Рядовий міліції, міліціонер 1-ї роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Чернігів”.
У жовтні 2014 року у відповідності до наказу УМВС України в Чернігівській області 68 працівників БПС МОП "Чернігів", серед яких був і Віктор Запека, були направлені в зону проведення АТО з місцем дислокації у Станиці Луганській.
16 листопада 2014 року незаконні збройні формування переправилися через річку Сіверський Донець та намагалися здійснити прорив у районі залізничного переїзду Станиці Луганської. На допомогу військовим Збройних Сил України направилися бійці спецбатальйону "Чернігів", але по дорозі потрапили в засідку - автомобіль МВС батальйону «Чернігів» та блокпост ЗСУ були обстріляні ворогом з гранатометів та автоматичної зброї. Віктор отримав тяжке поранення і помер по дорозі до лікарні міста Біловодська Луганської області. В тому ж бою загинули рядовий міліції Андрій Іщенко та старший сержант міліції Олександр Найдьон. П’ятеро бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Поховали Віктора Запеку 20 листопада 2014 року у рідному Чернігові, на кладовищі Яцево.
Указом Президента України № 942 від 19 грудня 2014 року "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди Дня міліції", Віктор Олександрович Запека був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
У 2020 році рішенням міської ради міста Чернігова Віктору Запеці присвоєно почесне звання "Захисник України – Герой Чернігова" (посмертно).
30 листопада 2021 року – нагороджений Почесною відзнакою Чернігівської обласної ради "За мужність і вірність Україні"(посмертно).
В пам’ять про Героя у травні 2016 року на будівлі Чернігівської гімназії № 31 та у Станиці Луганській встановлені меморіальні дошки.
Його ім’я викарбуване на Меморіалі загиблим працівникам міністерства внутрішніх справ.
У 2015 році рідні Віктора передали до Військово-історичного музею його особисті речі: світлини, документи, книги тощо. Тривалий час вони експонувалися на виставці "На наших плечах Україна", присвяченій участі наших земляків в АТО на сході нашої країни. Наразі зберігаються у фондах Чернгівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського.
Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 5, ряд 4, місце 3.
Немає сина...
А я все чекаю. Коротких снів, де можу обійняти. Щоранку йому каву наливаю,
але від болю хочеться кричати...
Його ім'ям назвала все на світі і ніби тінь я між могил блукаю. Минає час. Не можу відпустити
І у сльозах горе своє ховаю...
Цей втрати біль тепер в мені довіку. І тільки чорне буду одягати. Страждань і горя не вгамують ліки, коли за сином гірко плаче мати
Мій син, для мене гордість був і крила. Опорою мав на старість літ мав стати.
Маленьким на руках тебе носила, а ти все хотів бачити і знати...
Любив машинки. Все колекції збирав. Тебе нема, їх досі зберігаю.
Сто запитань в хвилину задавав. Я кожне твоє слово пам'ятаю...
Рано на карате і дзюдо пішов. Впертим був, наполегливим - старався. А час ішов, в спорті себе знайшов.
І кращим бути завжди намагався.
В школу пішов - навчався, як усі. З хлопцями встигав футбол ганяти. Хотів чогось у спорті досягти.
В змаганнях участь він стигав приймати...
Віктор всім правду в очі говорив. Чесний, вродливий - друзів мав багато. Найбільше, справедливість він любив. За неї міг горою він стояти...
Мав добру звичку, слабших захищав. Старався мирним шляхом все рішити.
Щиру він душу, добре серце мав. В мріях літав і просто хотів жити...
Закінчив школу, освіту здобував. Вчителем фізкультури пішов працювати. Легких доріг ніколи не шукав, чуже не брав, а міг своє віддати..
Був щирий, добрий, ввічливий, простий.
Друзів багато - чесний, справедливий. Бога щодня молила, сину мій
Щоб ти здоровим був і був щасливий...
Прийшла війна він добровольцем став. Вирушив на захист України. Він мужньо зброю у руках тримав.
Став гордістю для друзів і родини...
Ніколи ні на що не нарікав. Його там побратими поважали.
Медалі й нагороди мав.
А ми його живим чекали...
Та не судилось. Колосом упав. Ворожа куля життя обірвала.
Як рано сину, Ангелом ти став, а я живим додому виглядала.
Лишились нагороди і медалі. Сльозами
вмиті синові світлини. Не знаю, як я маю жити далі, бо сина не підняти з домовини..
А спогади, немов на рану сіль. І вже нічого не можна змінити.
Час не лікує втрати біль, лише навчить як
з болем далі жити...
Шумлять біля могили прапори. Свічка горить
і не зів'януть квіти. Голос твій рідний чується згори:
- Матусю, мамо, так хотілось жити...
Соломія Українець
Вічна пам'ять

Коментарі

Популярні публікації