Загиблі герої Чернігівщини: Дударенко Віктор

Народився Віктор Дударенко у травні 1963 року. Цьогоріч йому б мало виповнитися 59 років. Працював у Чорнобилі, начальником будівельної дільниці. Сам він з містечка Іванкове, неподалік від Чорнобиля. 

Далі згадує донька героя.

Наша родина евакуйована. Ми жили у Прип’яті, і на той час він був ліквідатором. Пройшов весь шлях від простого робочого до начальника будівельної дільниці. До початку повномасштабної війни він і працював у Чорнобилі з 1985 року.

21 лютого він мав заїжджати на вахту, але зону закрили. Їх не пустили вже тоді, у понеділок. Він не розумів, чому їх не попередили, а просто не пустили в зону.

24 лютого він був вдома у Чернігові. Я зранку зателефонувала йому: "Тато, розпочалася війна". А він це сприйняв, як жарт, бо до цього ми обговорювали, що щось відбувається, і може щось бути, та він не вірив.

"Це неможливо", – казав батько. І коли саме цей перший день, я пам’ятаю нашу розмову, що розпочалася війна, і треба щось думати. А він: "Яка війна, цього не може бути. Це неможливо. Воно все вирішиться". Він якось на жарт це намагався переводити.

25 лютого я з сім’єю виїхала. Ми просили, щоб всі разом виїхали, та батько відмовився.

"Я нікуди не поїду, я тут жив все своє життя, я буду тут, і все буде добре. Вивози онуків".

У нас квартира біля Епіцентру. Мені здається, що в цей момент у нього було найбільше усвідомлення, що це не жарти.

"Свєта, я бачу танки. Вони в місті. Вони їдуть по Кільцевій". І десь саме в цей час він пішов у військкомат. Він не казав, що збирається, він мені зателефонував з військкомату: "Я прийшов, я вже тут, і я буду оформлюватись". Це був для мене шок.

По-перше, я думала, що вік у нього вже такий немолодий, і навряд чи його заберуть. Він два дні був у військкоматі, він розповідав, що їх якось формують, багато людей. Через два дні батько писав вже, що його прийняли: "Не хвилюйтесь, все буде добре".

По-друге, я думала, що через вік, він буде працювати може з документами, тим паче у нього досвід який є.

Та він не казав, де він є. Спочатку з дітьми ми виїхали на західну Україну, а потім вже – в Чехію. Я зателефонувала йому і сказала: "Тато, ти не повіриш, я сама провела за кермом тисячі кілометрів, вивезла онуків, ми у безпеці, з нами все добре".

Тоді він сказав мені: "Ти молодець, ти змогла, ти зробила це. Будьте там, ви у безпеці".

Це був початок березня.

Потім зв'язок з ним був короткий. Він в певний час писав, що все добре, я живий. Це був чат сімейний, куди він скидав короткі повідомлення.

Я намагалася дзвонити, вже були перебої зі зв’язком, він не міг там нічого казати. Ми знали, що він у Чернігові, але не знали де.

Потім, 15 березня, зв'язок з ним зник. Ще тиждень ми думали, що просто немає зв’язку.

Але потім якесь відчуття спрацювало чи паніка, я сіла і кажу: "Не може бути так, щоб у військових не було зв’язку". Коли ми з ним спілкувалися, він казав про проблеми з телефоном. Я радила йому: "Тато, напиши мій номер скрізь, поклади у різні кишені, якщо щось станеться з телефоном, щоб ти міг від будь-кого просто написати смс, що все добре".

І коли тиждень не було від нього ніяких вістей, то ми просили всіх волонтерів, писали всім, кому можна було, щоб дізнатися хоч якусь інформацію.

По списках в моргу ми дізналися, що батько загинув. Він був обізнаний, у нього з собою були документи.

Тоді ми багато чого ще не знали. Офіційних вістей з військкомату не було. Ми його поховали (24 березня) і десь через тиждень прийшла повістка додому.

У серпні я повернулася додому, почала шукати хоч якусь інформацію. Тоді я дізналася, що батько був у 21 батальйоні. Там мені дали контакт його побратима, і він вже мені розказав, що тато загинув на його очах.

Він був на лижній базі. Це була одна з гарячих точок у Чернігові. По них гатили всім, чим можна було. Батько був заступник командира взводу. І він, на свій вік, дуже допомагав, робив, навіть більше, ніж міг.

16 березня на лижну базу зайшла група ДРГ в українській формі. Тато, один із перших, хто їх помітив. Він та ще один Віктор вийшли в бій. Батько загинув від уламкових поранень. Від гранати. У заключенні з моргу у нас написано: від великої кількості малих уламків.

З похованням це окрема історія. Він загинув 16 березня. Ми дізналися через тиждень. Це був період активних бойових дій. Ховав його чоловік, якого я бачила декілька разів в житті, але який став зараз дуже рідною людиною.

У війні з’являються люди, які допомагають так, як не допомогли б найближчі люди. У той час не було близьких нікого у Чернігові, хто б міг допомогти. Сергій – знайомий, він організував похорони. Батька похоронили на Забарівці. Це був дуже тривожний період. Бо я справді боялася, я переживала, щоб нічого не сталося з Сергієм. Я казала йому, щоб не було такого, що ви намагалися допомогти, а підставили себе. Я просила розділяти ризики.

"Дивіться, якщо ні, то тата вже немає в живих, його не повернеш, а ви ще є і потрібні своїй сім’ї".

Коли я повернулася, я сказала Сергію, що він зробив для мене те, за що я буду вдячна йому все життя. Він зміг поховати тата: повноцінно, по-християнськи, в труні, на кладовищі.

Коли я була в Європі, мені зателефонували: "Добрий вечір, в мене є орден для батька". Я спочатку не зрозуміла, що відбувається. Мені кажуть: "Для батька є орден – "За мужність III ступеня", посмертно. Ви ж там дочка?"

Ось так подзвонили й 14 жовтня, на День українського козацтва, вручили орден.