Зробити неможливе: Максим Милько - головний пекар «Наша булочка»

У той пекельний період, коли ворог безпощадно і цинічно бомбив Чернігів, Максим Милько з Нехаївки разом зі своєю дружиною Світланою пекли хліб. Там у підвалі підприємства ТОВ «Наша булочка», куди неодноразово «прилітало», і жили. Від роботи падали з ніг, працюючи по 16-18 годин на добу. За зміну випікали аж по десять тисяч буханок, аби місто, яке практично перебувало в облозі, було із хлібом, який давався дуже дорогою ціною. 

Ранок 24-го лютого... Максим, як і кожен із нас, зібрався того дня на роботу. Стоїть на зупинці, а з боку Городні вже чути по­тужні вибухи. Не хотілося вірити: «Невже і справді війна?». Війна.
А згодом дзвінок із дому: «Діти, приїж­джайте скоріш у село, мо, безпечніше тут, у Нехаївці, буде», - благала сина та невістку мама Світлана Станіславівна.

«Ні, мамо, не приїду. Я своїх не залишу. Не можу. Це ж те саме, що кинути своїх по­братимів на полі бою. Мій фронт - тут, на пекарні. Будемо і далі пекти хліб, а там, що Бог дасть», - таким було рішення 28-річного сина, який нині працює головним пекарем на підприємстві «Наша булочка». Хоча, до речі, за освітою Максим - не пекар, а маркетолог. Свого часу отримав диплом магістра, закінчивши юридичний факуль­тет «Чернігівської політехніки». Та коли був студентом, підробляв на цій приватній пекарні. А згодом і працевлаштувався в «Нашій булочці»: як кажуть, життя пере­кваліфікувало. Та і мамині гени, мабуть, свою роль зіграли, адже Світлана Станіс­лавівна свого часу закінчила технологічний вуз і нині працює кухарем у нехаївському дитсадочку.

Хіба хтось на той момент, коли по­чалося повномасштабне вторгнення, міг уявити, що рашисти влаштують справжнє пекло для українців. Чернігів безпощадно бомбили, а Максимові рідні, як і кожен, чиї діти були у пастці війни, переживали, плакали, молилися, чекали дзвіночка із Чернігова і десь у глибині душі пишалися Максимом та Світланою. Не лишили своїх, не злякалися, добру справу роблять: аби місто, блокадне, обстріляне, втомлене, але не скорене, було із хлібом.

- Наш колектив із перших днів повномасштабної війни дуже швидко згурту­вався, та і не тільки наш, увесь Чернігів об'єднався, люди не розгубилися, кожен займався своєю справою. І наша пекарня віддалася роботі на всі сто відсотків. До війни у нас було чотири зміни, а потім пра­цівників лишилося тільки на півтори зміни. Хтось виїхав із міста, хтось планував повернутися, відвізши рідних у безпечне місце, але вже не зміг прорватися назад до Чернігова. Ворог практично оточив місто, і всі дороги до нього обстрілювали, - розпо­відає головний пекар «Нашої булочки». - А ті, хто лишилися на пекарні, працювали до упаду. І треба віддати належне нашо­му директору Олександру Миколайовичу Берберу: не лишив пекарню, увесь час був із нами, на рівні з усіма працював, умів підтримати дух.

Оскільки Максим працює на підприєм­стві головним пекарем, то від нього, зокре­ма, залежить ще і видача сировини. Тому, не залежно від того, його зміна чи не його, а прокидатися треба було раніше всіх, аби видати борошно, інше для випічки.

- О шостій ранку як прокинувся, то тільки о дванадцятій ночі міг лягти. Пра­цював по 16-18 годин на добу. Жили ми з дружиною у підвалі підприємства: нашука­ли мішків та і спали на них. І навіть якщо зміна не моя, то лежати не міг: наші всі вже падали з ніг від роботи. Треба було допо­магати. Нам, чесно кажучи, інколи навіть поїсти часу не було, - зізнається Максим. - Попит на хліб був величезний, тому не до відпочинку. Чимало пекарень у місті закрилося. Згодом «зачепило» і Чернігів­ський хлібокомбінат. Навантаження на нас ще збільшилося. За зміну (а це 7-8 чоловік) пекли по десять тисяч одиниць хліба.
Цінність простих побутових речей ми по-справжньому розуміємо тоді, коли їх немає. А хліб. То не просто їжа, то свя­тиня. І в той час для Чернігова він був на вагу золота.
Максим розповідає, що були дуже часті випадки, коли людина через усе місто піш­ки йшла до їхньої пекарні, аби купити хліба.
- Ви б бачили, які емоції переживали люди, коли тримали у руках буханець, який тільки-но з печі, - каже молодий пе­кар. - Часто приїздили до нас військові. Бере воїн до рук ще гарячу хлібину, від­ламує шматок і каже: «Спасибі вам, що ми з хлібом». «Та це вам спасибі, що нас бороните», - відповідаємо захисникам Чернігова. - Бо без вас не було б і нас». А військові у відповідь: «А без вас, пекарі, не було б і нас. Бо ж і без хліба довго не повоюєш». І в такі хвилини ти в черговий раз переконуєшся, що прийняв правильне рішення, лишившись у місті, розумієш, на­скільки важлива твоя робота.
Продукція «Нашої булочки» розмітала­ся дуже швидко. Щось пекарня продавала: машини розвозили по магазинах, багато просто так роздавала: на лікарні, військо­вим, теробороні.
- На жаль, були і такі, котрі спекулювали на хлібі. Псевдоволонтери у нас брали хліб безкоштовно, а людям продавали. Нечес­них на руку вичислили, але з'явилися нові «волонтери»: перепродували хліб, беручи за буханку аж 50-70 гривень, - розповідає Максим. - Розумію, що треба кошти і на пальне, але ж забирати в людини останню копійку - це вже занадто. А люди купували хліб і за таку ціну, бо він був дефіцитним. Діяльність цих «волонтерів» теж присікли.

Не варто забувати про те, в яких умо­вах відбувалося виробництво хліба. Не в мирний час пекарі стояли біля печей, а тоді, коли Чернігів стогнав, здригався від постійних обстрілів. Підприємство «Наша булочка» знаходиться на околиці міста і тому неодноразово потрапляло під об­стріли. І просто диво, що ніхто не загинув: ні з працівників, ні з мирного населення, яке щодня приходило до пекарні.

- До восьмого березня ми тільки чули вибухи, усе навколо дрижало, але конкрет­но по нас не попадало. Але на жіноче свято рашисти вирішили, мабуть, «привітати» наших дівчат, - згадує Максим.

- Десь у другій половині дня почався страшний обстріл. Чесно кажучи, я вже і не вірила, що ми живими вийдемо з підва­лу, де дуже довго просиділи, - продовжує дружина пекаря Світлана. - Думала, тут під завалами так і загинемо. Для нас це був перший і найстрашніший обстріл.

- Думали, що десь точно перебило га­зову трубу. А згодом виявилося, що пошко­дження труби безпосередньо на території нашого підприємства. І дірка від осколка чимала - мізинець пролазив, - розповідає Максим. - Просто диво, що газ, який ви­тікав у повітря, не загорівся від іскри: гарячі ж осколки після обстрілів досить часто збирали на території підприємства. Якби, не дай Бог загорілося, злетіли б у повітря і наша пекарня разом із нами, і люди, котрі щодня приходили за хлібом.
Коли ворог влупив по ТЕЦ, місто лишилося без електроенергії. І пекарня - також. Почали шукати вихід. Директор десь дістав потужного генератора, який забезпечував більш-менш нормальний виробничий процес.
- Генератор умикали тільки вдень, уночі не ризикували. Бо гув так, що чуло чи не все місто. А ворог стояв зовсім близько - у Михайло-Коцюбинському. Тож аби себе не засвітити, на ніч припиняли виробництво, - розповідає нехаївчанин. - І пекли ми у війну тільки чотири види хліба: те, що найпростіше і найшвидше.
Був період, коли пекарня лишилася без води, а вона - теж життя пекарні. Бо ж без неї хліба не замісиш. Та вихід знайшли. Во­довозки привозили воду на підприємство. Вручну заливали в систему, аби вода була в цеху. Кожен новий день підкидав пекарні нові випробування. Але стійкі духом не здавалися: вирішували проблеми, пекли хліб. Працювали на межі надможливостей.
Згадував пекар і ті моменти, коли ра­шисти в хід пустили авіацію. Поруч пекарні була нафтобаза. На неї скинули півтонну бомбу. Рвонуло так, що і приміщення здри­галося, вікна дрижали, увесь інвентар, що був на столах і шафах, аж підскакував.
- Дівчата знову наші перелякані, трем­тять, знову всі у підвал, аби перечекати.

І в таких умовах працювали чи не щодня, - каже Максим. - Перечекали - і знову у цех: треба ж хліб пекти.
Закарбувалося у пам'яті і те, як розван­тажували фуру, котра зуміла прорватися в місто і привезти на пекарню 15 тонн борошна.
- Тоді всі, як мурашки: від розвантажува­ча до директора - ухопилися скоріш тягати мішки з борошном. І тут як лупоне, а ми всі - хто куди ховатися, - пам'ять знову по­вертає у ті страшні часи, коли життя могло обірватися кожної миті. - Знову диво. Ніхто не постраждав: осколками сікло так, що тих гарячих уламків повен двір був.
І ті обстріли стали явищем постійним. Пекарню добряче посікло осколками, вікна повипадали, ударною хвилею п'ятитонну машину підприємства розірвало на друз­ки. Кожен день - на межі життя і смерті. Тож ціна того хліба була дуже велика. Працівники «Нашої булочки» щосекунди ризикували власним життям, аби забез­печити місто хлібом.
Сьогодні про пережите Максим роз­повідає спокійно, хоча не приховує, що почуття страху було велике.
- Дуже хвилювався за своїх рідних у Нехаївці, бо ж ніхто не знав, як будуть роз­виватися події. Бо війна - це хаос.
Переживала за свою рідненьку і Світ­лана, яка родом із Ріпкинського району.
- Мама живе одна. Маслаковкою, селом, що поблизу кордону, щодня йшла ворожа техніка. Вона говорила, що за день по триста одиниць їхнім селом про­ходило, - розповідає Світлана. - Як себе поведуть рашисти, ніхто не знав, але про їхні звірства по інших населених пунктах ми вже трохи чули. Звичайно ж, пережи­вала за неньку.
Підтримувати зв'язок із рідними щодня не могли. Коли у місті зникло світло, разом із ним, а мо і раніше, - пропав і зв'язок.
- Це був другий тиждень війни. Вий­шов на вулицю у визначене місце, там «ловило». Глянув на телефон - а я вже у роумінгу, за кордоном, виходить. Ворог стояв зовсім близько, глушив зв'язок. Ін­коли вдавалося додзвонитися своїм, аби заспокоїти, сказати, що живі, - розповідає нехаївчанин. - А друзі мої думали, що мене вже немає серед живих, так довго не було з ними зв'язку. Зате скільки було в них емоцій, коли я об'явився.

- А що для вас було найстрашнішим у той період? - запитую у Максима та Світлани.
- Усвідомлення того, що ти можеш у будь-який момент загинути, - відповів Максим. - Ти працюєш собі, працюєш. А тут - бах: прилетіло. І ти безпорадний, бо ж не знаєш, коли і куди прилетить. І кожна се­кунда твого життя може бути останньою...
Та янгол-охоронець і молитви рідних уберегли Максима та Світлану, які у парі вже сім років і яких поєднала в одне ціле саме пекарня «Наша булочка». Жінка на пекарні вже 15 років, Максим - сім років.
Пекарня їх познайомила. Саме на пе­карні їм удвох довелося пройти серйозне випробування, пережити важкий період, не зламатися, стати ще міцнішим тандемом.
Дивлюся на подружжя - на перший по­гляд, звичайні молоді люди, і в той же час вони - незвичайні. Дуже сміливі, рішучі, з чіткою життєвою позицією, усвідомленням важливості своєї праці.
І хоча виробництво хліба вони назива­ють своєю роботою, хоч і непростою, але яка до душі, але те, що вони пекли хліб під смертельним вогнем, то професійний подвиг. Вони - справжні герої тилу, на яких теж тримався великий і нескорений Чернігів.

Джерело