Кращий майстер серед музикантів: Олександр Шльончик
«Кращий майстер серед музикантів, кращий музика серед майстрів» – саме таку назву мала одна з його виставок.
До роковин відходу у вічність видатного майстра викладачка Чернігівського музичного училища Раїса Борщ написала сердечного вірша, присвяченого пам’яті Олександра Микитовича.
Немає майстра – спочиває,
А інструменти його грають.
Грають бандури і цимбали,
І балалайки, і гітари.
Грають кувиці і торбан,
Грають сопілка й барабан.
Заграли кобзи й скрипки грають
І свого майстра прославляють…
Згадує дружина майстра Валентина Степанівна. Валентина Шльончик знана серед багатьох музикантів, як викладачка бандури, бандуристка і співачка, учасниця популярного колись тріо бандуристок.
…Самотужки зібрані деревообробні верстати й десятки інструментів, багато з яких дісталися синові від батька, надійно виготовлені власноруч меблі та оздоблення будинку, бойові і трудові медалі та відзнаки, численні вирізки газетних статей минулого та сучасні глянцеві плакати й сімейні фото, серед яких переважають зображення онуки Наталії Жижченко, кілька струнних інструментів на стіні, де на чільному місці – остання гітара, зроблена майстром... Усе це мимоволі викликає лише одне запитання: чому тут ще не створено дім-музей О. М. Шльончика?
До речі, цей будинок придбали ще 1914 року батьки Олександра Микитовича, а потім уже поступово власними силами добудовували інші кімнати – житло розширювалося разом із сім’єю. Згодом у будинку стало два входи – для молодих та для батьків (аби їх не турбувала весела молодь, яка часто заходила в гості). Усім місця вистачало. А тепер Валентина Степанівна лишилася наодинці з цими просторими кімнатами. Колись у далекому 1947-му (тоді Валентині виповнилося 16 років, а майбутньому чоловікові вже було 26) дівчина влаштувалася на роботу до лялькового театру (що розташовувався тоді на території Казанської церкви), бо у неї був гарний голос. Одного разу, коли Валентина співала, до театру зайшов Олександр Шльончик із акордеоном за плечима й запитав: «А що то за чижик так гарно співає?» Так вони тоді і познайомилися, а потім Олександр усе життя лагідно та з любов’ю називав свою співучу дружину чижиком…
Коли театр розформували, Олександр пішов працювати на музичну фабрику, а Валентина поспішила за ним – там була гарна самодіяльність і оркестром почав керувати чоловік, а дружина влаштувалася до нього грати на домрі (а згодом і бандуру освоїла).
Коли відкрилося музичне училище, Валентина Степанівна спробувала туди вступити, але їй уже виповнився 31 рік, а у студенти приймали лише до 30-ти. Проте жінка поїхала до Києва – до міністра культури, й урешті (як виняток) Валентині Шльончик дали дозвіл на вступ. Адже Василь Полевик написав для Валентини Степанівни пісню на слова Тараса Шевченка «Ой піду я лугом..», а вона так гарно її заспівала, граючи на бандурі, що це приємно вразило міністра.
В училищі жінка провчилася 4 роки на денному відділенні – дітей відводила у дитсадок та школу, а сама поспішала на заняття. Після навчання Валентину Степанівну запросили на роботу до музичної школи № 1, де пані Валентина вчила дівчат грати на бандурі, а одночасно керувала ансамблем бандуристів при музичній фабриці (на якій іще й підробляла майстром із натягування струн).
Узагалі Валентина Степанівна має 25-річний викладацький стаж. Серед її учениць – і нинішня шанована викладачка цієї ж школи Валентина Іщенко, яка вперше почала навчати гри на бандурі хлопчиків та створила в 1990 році відомий ансамбль «Соколики». Вчителька з усмішкою пригадує, як колись її учениця мріяла, що закінчить школу й закине подалі ту бандуру, що так набридла дівчині під час навчання. Але доля вирішила інакше, і от уже скільки років Валентину Іщенко та її «Соколики» знають чи не всі шанувальники гри на бандурі в країні. 
Валентина Шльончик зі своїми ученицями не раз займала призові місця в Чернігові та області. Жінка власноруч настроювала під баян 18 бандур (що не так і просто), намагалася знайти підхід до кожної зі своїх вихованок та зрозуміло пояснити матеріал. Саме тому ще й досі колишні учениці телефонують і заходять у гості – це, зокрема, Валентина Іщенко та Олена Кучевська, Лідія Фалалєєва й Лариса Красножон. Усіх їх жінка завжди запрошує влітку до свого саду – скуштувати смачних яблук.
У сім’ї Шльончиків чи не всі мають музичну освіту. А онука Наталка закінчила музичну школу за класом фортепіано, де також навчалася грати на флейті та скрипці, й гімназію із золотою медаллю, де вивчила кілька іноземних мов. Відтак дівчина навчалася у Київському національному університеті культури і мистецтв (КНУКіМ) за фахом «етнокультуролог, перекладач з угорської і менеджер міжнародного культурного співробітництва». Тут захистила магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культуру етнорегіону Полісся, адже її батько був ліквідатором аварії на ЧАЕС. Нині Наталія Жижченко – викладачка Академії керівних кадрів культури і мистецтв. «А ось на фото наша онучка Наталка з сопілкою, на якій її навчив грати з 4 років дідусь, – розповідає господиня дому. – Ось численні журнали з гуртом «ONUKA», що своєю назвою завдячує Наталці, адже вона була улюбленою онукою діда і дуже його любила, бо дідусь щоразу розповідав їй щось нове й цікаве».
До речі, напередодні Валентину Степанівну провідували онуки з Києва з донькою Євгенією Жижченко, яка закінчила консерваторію та працює викладачем фортепіано у Київському музичному училищі. А син Тарас Шльончик живе в Чернігові – закінчив політехнічний інститут і трудиться на керівній посаді на радіозаводі. А ще має неабиякий музичний хист і створює оригінальну авторську музику. Та й батьки пані Валентини теж були наділені дарами від Бога – батько Степан Васильович вправно грав на гармошці, а мама Ніна Григорівна гарно співала. Тож увесь рід має мистецькі таланти.
Згадує Валентина Степанівна тяжкі роки німецької окупації, бомбардування. Той страшний свист бомб не забути й досі. Коли вони починали падати, люди переховувалися в погребах та підвалах. Пам’ятає жінка, як одного разу німецька вантажівка везла чернігівців на розстріл і частина повтікала. Німці тоді їм увесь дім перевернули, шукаючи втікачів, котрі, як виявилося згодом, переховувалися в каналізаційних шахтах. А одного разу стеля будинку не витримала струсу від бомбардувань і тріснула. Добре врізалося у пам’ять і повне пограбування їхньої домівки якимись злодіями, котрих вистачало в ті воєнні часи, й комендантська година, коли ввечері вулицями Чернігова не можна було ходити.
До речі, Олександр Шльончик був зв’язковим із партизанським з’єднанням під командуванням Таранущенка, й одного разу Олександра Микитовича теж заарештували за підозрою, але він якось зумів переконати німців, що його провина – у порушенні режиму комендантської години. А ще раніше Олександр Шльончик воював на фронті й потрапив у німецький полон, із якого їм удвох із товаришем удалося втекти – під час транспортування залізницею вони вистрибнули з вагона й довго поверталися до своїх – голодні та знесилені.
Музикою ж Олександр Микитович захопився ще в дитинстві, а в 6-му класі спіймав на Десні якусь дошку й довго її сушив, а потім сам зробив мандоліну та навчився на ній грати, бо ж і його батько вмів грати на балалайці. Коли ж Олександр Шльончик почав працювати на музичній фабриці, то поступово освоїв конструкцію і технологію виготовлення багатьох інструментів, а відтак створював та реставрував їх у себе вдома за власними ескізами й технологіями.
«Були ми з чоловіком і в Сиктивкарі (Республіка Комі), де замовляли його інструменти, а мою гру на бандурі знімало місцеве телебачення. І Молдова нас запрошувала – там теж високо цінувалися інструменти майстра Шльончика, в результаті чого він став народним майстром не лише України, а й Молдови, – розповідає пані Валентина. – А для відомих «Піснярів» чоловік виготовив басетлю та козобас (різновиди контрабасів), ескізи яких намалював на печі, а я пошила для них чохли. Так і повезли ми ті інструменти до Мінська».
Одного разу до чоловіка звернулися працівники київського музею Івана Гончара з проханням відреставрувати торбан (різновид бандури) Тараса Шевченка та умовою не використовувати нові деталі. І ту умову було виконано – майстер довго вивчав історичну літературу, а потім акуратно розібрав інструмент на дрібні елементи, реставрував, знову зібрав та дбайливо відполірував.
Було подружжя і в Москві на ВДНГ, куди спочатку поїхав чоловік, а потім покликав і дружину, попрохавши її взяти з собою авторські сопілки й бандуру. Тоді Олександр Микитович отримав золоту медаль та звання народного майстра. А ще виступ їхнього хору, яким керував Петро Процко, знімало центральне телебачення.
– Але ж крім роботи, певно, й відпочивали ви цікаво? – запитую у співрозмовниці.
– Так, сімейне дозвілля у нас було справді цікаве – ми мали моторного човна і випливали відпочити на Десну. Адже після спеціальних курсів право керувати човном отримав не лише чоловік, а й я, бо дуже полюбляла це діло. А на Десні – не лише відпочинок, але й гарна риболовля. Рибалити ми їздили удвох на мотоциклі – і цей транспорт я теж вдало опанувала та спритно його використовувала, в тому числі – і щоби в обідню перерву встигнути додому дітей погодувати.
Риби тоді ловилося чимало – роздавали її друзям та сусідам. А якось натрапили на такого великого судака (близько 5 кілограмів), що я його ледве додому донесла. Але йшла з гордістю, бо всі чоловіки тоді заздрісно оберталися й вигукували вслід: «Ого!»
Крім риби охоче збирали гриби, відпочивали на Святому озері та гуляли на Валу. Але найкраще було проводити дозвілля у затишному домашньому колі, точніше – ансамблі, що дуже подобалося моєму свекрові. Золоті він руки мав, бо всі меблі вдома сам змайстрував. Самий лише стіл дубовий чого вартий. А крісло, а тумби, а стільці… І все це – вручну, адже верстатів тоді не було. А ще ж і малював свекор досить гарно…
От і чоловік мій пішов у батька – все вмів робити по господарству, аж доки не втратив зір в останні роки життя.
– А якими були гастрономічні вподобання майстра?
– Дуже простими. Улюблені страви Олександра Микитовича – борщ та пироги з яблуками, які й досі ростуть у нашому дворі. З яблук чоловік іще й робив смачне домашнє вино, яким пригощав усіх знайомих. Деякі з них і досі не забувають мене – Олексій Чух заходить у гості й настроює піаніно, а Володимир Шуба живе поряд, тож провідує по-сусідськи, а взимку чистить стежку від снігу. А ще на обійсті ростуть груші та ягоди, тут же поряд у городі й картопля родить, яку нині допомагають саджати Олександр Бешун та Іван Йовенко, бо я вже сама не здужаю...
Після відходу чоловіка у вічність багато матеріалів Валентина Степанівна віддала реставраторам до музею Івана Гончара, дещо взяв Олександр Бешун – знаний реставратор і майстер Чернігова, учень Олександра Микитовича. «Вони мені ні до чого, а людям стануть у пригоді, – говорить жінка. – Декілька бандур подарувала дітям у школу, адже нині в країні бракує гарних інструментів, та й музичної фабрики давно немає». Тож і школа не забуває Валентину Степанівну – часто запрошує до себе в гості на різноманітні заходи, вітає зі святами.
Коментарі
Дописати коментар