Письменники Чернігівщини: Валентина Мастєрова
1974 року закінчила Михайло-Коцюбинську середню школу, рік працювала на Чернігівській кондитерській фабриці кондитером-карамельником. Закінчила радіомеханічне училище при Чернігівському радіоприладному заводі, працювала на фабриці музичних інструментів. Жила в райцентрі Мена та Чернігові.
1987 року закінчила з відзнакою факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
З 1987 до 1993 року завідувала відділом сільського господарства Менської районної газети. З 1996 року— власкор обласної молодіжної газети «Гарт», до 2011 року була редактором газети «Наш край».
З 2011 року мешкає в селі Красилівка на Козелеччині.
1991 року стала переможцем міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», 1997— Всеукраїнського—«У свічаді слова», лауреат премій імені Василя Стуса, "Благовіст", обласної премії імені Михайла Коцюбинського, премій імені Івана Огієнка та Леоніда Глібова.
Член Національної спілки письменників України з 1993 року.
На початку 90-х видатний поет Валерій Ілля написав про Валентину Миколаївну у журналі «Основа»: «В українську літературу прийшов Майстер. В соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника і Григора Тютюнника. Попросимо Божу поміч до його тривання». З того часу з-під пера письменниці вийшли книги оповідань «Так плакало дерево», збірка малої прози «Крила» і "На тому боці", романи «Суча дочка», «Смарагд», "Тобі скажу", "Осіннє танго", повісті «Мавра», «Мати».
У 2021 році Чернігівська міська Централізована бібліотечна система висунула письменницю на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка з її новим історичним романом «Тобі скажу» про чернігівського князя Олега Святославича.
Валентина Миколаївна зізнається, що скупа на спілкування та має обмежене коло близьких.
- Я пишу не заради слави та грошей. Якщо це дозволити, я не зможу бути незалежною та почуватися вільною, писати про те, що я хочу та що мене бентежить. Я звичайна жінка, яка просто живе, доглядає сад та город. Але в мене завжди було бажання щось передати людям.
— Десь у 90-х я поїхала на з'їзд Спілки письменників у Київ. По телевізору тоді йшла «Просто Марія». Старші письменники ображалися, що люди почали сміття дивитися, читати дешеві еротичні романи, а на їхні книжки ніхто не звертає увагу. Народ був голодний на сміття, бо такої легкої літератури ми не мали. Юрій Мушкетик зі сцени тоді сказав: «Та напишіть ви свою «Марію» і нехай вас читають».
Я приїхала додому й задумалася: про що б написати. Почала щось легке. Але потім роботу припинила, бо зрозуміла, що нездатна писати несерйозне. Стала збирати матеріал — молитви, замовляння. Їздила по знахарях. Згадала бабу Ганну. Так поступово народилася «Суча дочка». Три роки написаний текст лежав у столі. Боялася комусь показати.
Роман наполовину автобіографічний, в мене теж є донька Марія, яка народилася 4 серпня. В мене була особиста драма. Я вам чесно зізнаюся: коли я писала цей роман, мені було неймовірно важко. І я не знаю до цього часу хто кого врятував – чи мій біль «Сучу дочку» чи «Суча дочка» - мене.
У ньому розповідається про долю жінки, яку чоловік покинув з дітьми. Героїню в чужому селі бере на квартиру баба-знахарка Партизанка та згодом передає свої знання. Цей образ я змалювала з бабиної подруги Ганни, яка жила за 4 кілометри від нашого села через ліс та не раз шептала мене. Коли мені було 17 років, мати мене привела до неї. Баба Ганна якось сказала: «Ця дитина або перевершить мене, або дуже страждатиме, якщо я не передам їй силу». У ніч ¬смерті мене звала. Якщо і дана мені природна сила, я не реалізувала її і не вчилася тому. Крім «Отче нашу» і «Богородиці» нічого не знаю.
- Я не працюю паралельно над двома чи трьома творами. Закінчую один, тоді приступаю до іншого. Завжди вголос промовляю слова своїх героїв. Коли чую, що воно звучить неприродньо - брехня, ця баба так не скаже. Навіть на городі у мене завжди у кишені є ручка і блокнот. Там і записую думки.
Взагалі писати книжку – це каторга. Коли я пишу - хата не метена, борщ не зварений, діти ображаються, що не можу з онуками погратися. Почекайте, - кажу, - допишу ще трошки – пограю».
Буває, що зовсім не пишеться. Чекаю, коли прийде натхнення. Мені потрібно відчувати те, про що я пишу. Наприклад, як написати про Німеччину, коли я там не була? Подивилася та прочитала в інтернеті про місто. Але ж я повинна відчути його атмосферу, енергетику. Тому поки що на півдорозі - відклала.
Почала писати історичний роман, де важливе питання мови. Читач повинен розуміти в який час, в якій місцевості відбуваються події. А це передається мовою. Я цілих 2 роки можна сказати не виходила з бібліотеки, вивчаючи історичні факти, події, мову того часу та інше.
- В «Смарагді» зібрані всі мої душевні протиріччя . Я не можу знайти виправдання та розуміння, наприклад, на питання «Чому вмирають діти? Чому стільки болю?» Багато чого душа не сприймає. Тому народився такий твір. Він має секрет. Хто герой? Данило, який шукає, кидається, не знаходить, робить помилки, чи Юрій, який сприймає життя таким, яке воно є? Батько гнав його з дому – він йшов, батько кликав – він вертався. Людина сама обирає дорогу в житті чи може пройти лише тими шляхами, якими їй судилося? Зрозуміло одне - місія людини на землі – вміти залишатися людиною з великої літери. Але ж це дуже важко.
Книжки Валентини Мастєрової зачитуються до дір, бо зачіпають найпотаємніші куточки людської душі. Коли починаєш читати, то не можна відірватися – доводиться безперервно читати всю ніч.
Її мова захоплює та передає справжню картину нашого життя, та найчастіше – гірку правду. Але ж таким і є наше життя – не завжди справедливе, щасливе та легке. Правда — ось вища сутність творчості Валентини Мастєрової, що є заповітом наших класиків — письменник має служити правді.
А ще - любов тисяч і тисяч читачів… Для них Валентина Мастєрова відкриває світ сучасного українського Полісся — краю Зачарованої Десни з селами, що вмирають, та людьми — з чорними від хліборобської праці руками і чистими, щирими серцями — оберегами цієї споконвічної землі.
Коментарі
Дописати коментар