Загиблі герої Чернігівщини: Джемуратов Олександр. Александров Андрій. Мудренко Олександр

Олександр Джемуратов народився 6 вересня 1985 року в селі Колісники Прилуцького району. Закінчив місцеву восьмирічну школу. Навчався в Дігтярівському професійному аграрному ліцеї, отримав спеціальність "тракторист". Працював різноробочим на різних підприємствах.

З 2006 року по 2007 рік проходив службу в одній з військових частин. З 5 липня 2024 року уклав контракт на проходження військової служби у лавах Збройних Сил України.

Загинув Олександр Джемуратов 20 грудня 2024 року при виконанні військових обов`язків. У чоловіка залишилася цивільна дружина та рідна сестра. Поховали військового на кладовищі у селі Колісники.

40-річний солдат Андрій Александров народився 8 жовтня 1984 року в селі Сухополова Прилуцького району. У 2002 році закінчив місцеву загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Потім проходив строкову службу в армії. Працював у фірмі з надання ритуальних послуг.

Андрій був учасником АТО. З перших днів повномасштабного вторгнення РФ на територію України став на захист держави. 23 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання зі стримування збройної агресії РФ військовий загинув.

Андрій Александров нагороджений відзнакою Президента України "За оборону України", медалями учасника АТО: "За участь в антитерористичній операції", "Велич Батьківщини в ваших великих справах", "Відвага і честь","Захиснику Вітчизни".

У чоловіка залишилися батьки, дружина, дві доньки, сестра та брат, який теж захищає державу у лавах ЗСУ. Поховали Андрій Александров на кладовищі у селі Сухополова Прилуцького району.

23-річний Олександр Мудренко родом з Радомишля на Житомирщині, він був танкістом 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Виговського. Боронив Чернігів і загинув 9 березня у бою на околиці Количівки. В його танк влучила російська міна.

"Йому було 23 роки, він був дуже спокійною і тихою дитиною. Він у 2020 році у вересні надумав заключити контракт з 58-ю бригадою у місті Конотоп. Він був на контракті, йому дуже подобалося, по закінченню контракта він хотів знову продовжувати службу", – пригадує мати загиблого танкіста Ірина Мудренко.

Місце загибелі сина Ірина знайшла завдяки місцевим жителям. Жителька Количівки Тетяна Шевченко виклала пост із руйнуваннями села. Так їх знайшла Ірина. "Це був найстрашніший бій 7 березня, ми думали що з льоху вже живі не вийдемо, хата падала на голову і все тряслося, а потім 9-те, 10-те і 11-те, це такі наджорстокі бої були".

Під час бою в танк Олександра влучила російська міна, розповідає офіцерка служби зв'язків з громадськістю ОК “Північ” Світлана Халімоненко.

"Під час потрапляння цієї міни в танк він був на бойовій машині, і від вибуху він упав і собою прикрив піхотинця, який стояв біля танку. І тим самим він врятував життя своєму побратимові. Олександр був нагороджений орденом за мужність третього ступеня, на жаль, посмертно".

Бій у Количівці розпочався по обіді і тривав до самої ночі, розповідає командир роти окремого стрілецького батальйону з позивним “Афганець”.

"Хлопці стояли зі сторони Чернігова в населеному пункті, а ми зайшли з флангу і з тилу в кінці села. Я бачив, як вівся бій: хлопці зустріли їх в лобову і розстрілювали цю бронетехніку рашистів у лоб, ми їм допомагали з флангу добивати ці танки. З пекла, на жаль, не завжди повертаються живими. В той день не повернуся і Сашко з цього пекла. Ми захищали разом із Сашком напрямок на Чернігів, захищали село Количівку, і хто його знає, якби ми не втримали ці позиції, чим би це все закінчилось".

Рідним вдалося поховати Сашка вдома, у Радомишлі. А біля зруйнованого продовольчого магазину у Количівці тепер стоятиме хрест. У майбутнього на цьому місці з‘явиться меморіальна дошка.