Життя під кулями: Михайло-Коцюбинське

Михайло-Коцюбинське побачило перші російські колони 28 лютого 2022 року. Вони з’явились несподівано — важка техніка йшла вулицями, залишаючи людей у паніці.

«Перші дні були найстрашніші, — згадує Ніна Ворох. — Люди тікали в господарський двір сільради. Не приховую: і я бігла разом із ними. Усі ми — живі люди, усім страшно помирати. Але згодом… звикли. Навчилися їх ігнорувати, навіть коли на нас спрямовували автомати».

Росіяни розділилися на дві категорії. «Серед них були буряти, — розповідає Ніна. — Впізнати їх було легко: низькі, зброю волочили по асфальту, і завжди злі. Але найагресивнішими виявилися ті, хто пройшов Донбас. Вони були вже навчені війною. Такі страшні, що навіть свої їх боялися. Одразу на в’їзді в село вони розстріляли чотирьох молодих хлопців».

Окупанти не просто забрали спокій. З першого дня вони почали грабувати: від побутової техніки до дрібниць. «З кабінету сільради винесли ноутбуки, електрочайники, навіть чашки з гербом громади. І, уявіть, сушку для рук із туалету! А з моєї шафи зникли особисті речі, навіть туфлі на підборах. Піджак розірвали й забруднили мазутом, видно, зброю чистили», — розповідає Ніна Ворох.

Окупанти влаштовували вандалізм: прикрашали стіни фотографіями оголених дівчат, а на грамотах, якими нагороджували працівників громади, писали лайливі слова. «Я їх залишила, хай буде для історії», — додає Ніна.

Грабуючи магазини, росіяни залишили людей без харчів. Запаси швидко вичерпалися, і громада звернулася за допомогою до Ніни Ворох.

«Усі казали: «Візьміть медиків, дітей і йдіть просити в росіян їжі». Але я знала: якщо почнуть стріляти, винною зроблять мене. Тому пішла сама».

На диво, росіяни дозволили безплатно роздавати продукти, але їх ще треба було знайти. Ніна звернулася до місцевого заводу «Добродія», що виробляє крупи. Попри те, що завод був окупований, завдяки місцевій самообороні вдалося зібрати запаси. Ферма забезпечила молоком. Хліб став розкішшю — його пекли тільки для дітей.

«Хліб ми ділили на четвертинки й роздавали через день. Діти їли до останньої крихти. Це були для них справжні ласощі», — ділиться адміністраторка ЦНАПу Тетяна Шпак.

У місцевому ЦНАПі донині пам’ятають ті дні. «Свого часу ми дуже дивувались, чому наші бабусі так добре пам’ятають війну, — каже начальниця відділу ЦНАПу Світлана Притиковська. — Тепер розумію: цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже понад два роки із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків».

На підвіконнях місцевого ЦНАПу теж квітнуть рослини — це терапія для працівників. А очільниця громади Ніна Ворох згадує, як на 8 березня їй подарували зелений пучок цибулі: «Життя триває, попри все».

Джерело