Історії українців: Зінаїда Холод

69-річна Зінаїда Холод оселилася в Козерогах, Гончарівська громада. Родом із села Володимирівка Бахмутського району. З Володимирівки до Бахмута — 30 кілометрів. Працювала медсестрою в Маріупольській лікарні.

Хатину в Козерогах взяла під виплату. На краю села. Зійшлись на ціні 60 тисяч гривень. Це півтори тисячі доларів.

— Саме прала, спину прихватило, — повільно відкриває двері, запрошує до будинку. Хата старенька. Старі вікна, меблі. — Прання лежить серед хати. Ніяк не подужаю. Мабуть, уже снідати буду, — на годиннику перша дня. — Яблучком перекушу.

Усе тут таке старюче, — пропонує дерев’яний стілець, що лишився від колишніх власників. У Козероги жінка переїхала півтора року тому. Одна.

— У Володимирівці сиділи до останнього. У погребі. До першого червня 2022 року. На ранок у селі оголосили евакуацію. Прокинулися — навколо міни розриваються. Корівку мою з телятком у дворі розкидало на шматки. Нас уже ніхто не вивозив.

Були у «сірій» зоні. Росіяни не дійшли, але і наші відступили до Соледару. Було в мене все своє. Від будинку вже нічого не лишилося. В інтернеті фото бачила. Нема села. Вони ж, — має на увазі росіян, — розстрілювали, коли зайшли, кожен стовп.

Третього червня пішла пішки до Бахмута. Паспорт у кишеню. І все. Вийшла о п’ятій ранку.

Знала, коли приблизно починався обстріл.

То щоб до того встигнути. За мною ще песик чужий ув’язався. Тепер зі мною Арчі живе.

Ішли замінованою дорогою. Усюди розбиті, згорілі машини. Не зупиняючись, без передишок. Потрапила під обстріл. Зараз одне вухо то чує, то ні.

Перед Бахмутом є траса Ростов-Харків. По обіді там нас підібрали військові. Розвідники наші. Довезли до Бахмута. А звідти вже возив евакуаційний автобус. Племінник живе на Львівщині. На хуторі Сівці. Там трохи пожила і почала шукати, де доживати.  У Чернігові дальня-дальня родичка живе. До повномасштабного вторгнення не дуже родичалася. Ніколи в цих краях і не була. Як війна почалася, зідзвонилися. У Козерогах у неї чоловікова хата.

— 35 років відпрацювала в маріупольській лікарні, — розповідає про себе. — Головною медичною сестрою залізничної лікарні. Переїхала до мами у Володимирівку. Доглядала її після інсульту. Витягла. П’ять років ще прожила. Квартиру в Маріуполі продала. Колись наше село було велике.

Тримала господарство. Корівка, кури, качки, кролики, пів сотні кізочок. Бігали в окопах. Наші військові знімали з ними відео. Показували окоп, а в них сиділи мої кізочки. Жартували: «Зайнята моя позиція». Загинули кози. Розстріляли їх усіх. І досі шкода.

На господарство треба фізична праця. Заготовити корми на зиму. У нас з цим було простіше, — порівнює життя на сході і півночі України. — У Володимирівці жили молоді бомжі. Звичайні п’янички. Але фізично працювали добре. Як попросиш, завжди допомагали. Працювали за їжу. Платила молоком, картоплею, іншою городиною. Інколи й грошима. Це якщо велика і важка робота. А на пляшку собі завжди щось знаходили на смітнику. А тут, у Козерогах, і звернутися ні до кого. Хоч хат пустих вистачає.

Зараз моє господарство: два коти, Кицька і Кицик. Тут прибилися. Був і третій — зник. І такса Арчік. 

Усі меблі, які бачиш, лишив власник. З нового: холодильник, пральна машина, електрична індукційна плита. На ній їсти готую. Є піч. Не примазана. Треба ще трохи позаляпувать. Хотіла сама впоратися. Не вийде, буду сусідку просити, щоб допомогла. Зараз готую на грубці. Від неї в хаті тепло.

Допомагають волонтери. Переклали пічку, — має на увазі грубу. — Точніше, гроші на це дали. Коли заїхала, топити її не можна було. Дим увесь у хату йшов.

Груба стара, така, як і хата. Років 70 чи 80 точно є. У нас будинки з каменю будували. Міцніші. А тут усе з дерева. Але вона тепла, швидко прогрівається, — перераховує плюси нової оселі. Волонтери дали утеплювач, — відкриває коробку. — Вікна позабивати, двері. Але поки гріють оцю коробку.

— До мене ходить соціальна працівниця, — продовжує про життя в Козерогах. — Допомагає трохи по домашньому. Запитує, що купити в магазині, що працює в центрі. Раз на місяць виїжджаю на закупки в Гончарівське.

У кінці жовтня, через місяць після переїзду в село, у жінки згорів сарай.

— Тепер дрова під відкритим небом, — продовжує. — Добротний був сарай. Хоча по техніці безпеки, — міркує, — побудований неправильно. І до хати недалеко. Дві стіни сараю були як паркан від вулиці. Звідти і горіти почало. 

З розваг у мене — фільми. Дивлюсь на телефоні, — бере в руку мобілку, тягне до завішеного килимом вікна. — Тільки в цьому місці ловить інтернет, — пояснює свої дії. — Більше в хаті ніде його не знайдеш. Раніше взагалі не могла нічого дивитися, новин не читала. Усі думки були вдома. Я і зараз живу тут, а думками постійно там. Телевізор є, та навіть до розетки не підключала.

— Після закінчення війни повернетеся додому?

— Думаю, ні, — замовкає жінка. — Скоріш за все на батьківщину вже не попаду. Про відбудову і не думаю.

І компенсація за зруйноване житло нам поки не положена. Бо зараз там окупація. За 30 кілометрів від нас Попасна. Зруйнована, розбита. Теж окупована. Кажуть, компенсацію виплачують росіяни. А чи так, хто там знає.

Мені б онуків і правнуків побачити, — ошелешує Зінаїда Холод. — Братових дітей, — пояснює. — Вони в Бельгії. Виїхали на заробітки, так і лишилися. Це син з невісткою та онуки мого рідного брата Віктора. 62 роки було, коли помер рік тому.

Жив у Соледарі. Як війна почалася, виїхав до Польщі. Рік там побув. Не витримав. Важко йому було морально. Приїхав сюди, у Чернігів. І тут, видно, не зміг… Хоча, казав, сподобалося. Хворів на цукровий діабет. Пішло ускладнення. Ампутували пальці на ногах… Тепер тут його могила, і мені за нею треба доглядати. Скільки і мені вже залишилося? Сусідка казала, щоб і я собі місце на кладовищі намітила. Щоб ніхто поряд з братом не зайняв.

— У Чернігові, в області є модульні містечка. Веселіше було б.

— Ніяких більше переїздів. Не хочеться доживати і помирати бомжем. Головне, щоб у своїй хаті.

Джерело