Вбиті росією: Пупій Микола. Кузьков Валентин. Поляниця Ніна

Микола Пупій загинув 6 березня 2022 року в Маріуполі. Чоловік повертався додому з магазину, коли снаряд розбив багатоповерхівку, де він жив.

Миколі було 87 роки. Народився у селі Ладинка на Чернігівщині. Дитиною пережив Другу світову війну. Родичі любили згадувати, як він, побачивши німецький літак, ховав свій картуз. Переживав: німці подумають, що він солдат, і вб’ють його. Микола рано втратив маму. Коли ж батько одружився вдруге, то пішов жити до тітки Тетяни. В юності хотів стати льотчиком, навіть закінчив училище. Але під час останньої медкомісії виявилося, що показники його зору не відповідають нормативним. Далі вирушив у Харків, де закінчив Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Миколу направили на роботу до Маріуполя. Там багато років працював прокурором. Одружився, у сім’ї народилася донька. Останні роки чоловік жив сам. Перша дружина та їхня донька померли. Згодом він втратив і другу дружину. Підтримував зв’язок із племінницею та родиною доньки другої дружини. Миколу згадують веселим, товариським. Він любив співати й танцювати. На пенсії не полишав праці – був юристом у державному банку, а остаточно залишив роботу в 78 років. «Ми з дядьком поговорили телефоном у перший день вторгнення. Він казав, що піде по хліб. А потім я не змогла йому додзвонитися. Лише влітку дізналася, що сталося. Андрійович загинув, його прикопали біля під’їзду. Поховати не було можливості через постійні обстріли. Що з тією могилою зараз, – невідомо», – поділилася Віра Пашко, племінниця загиблого. «У нього завжди на першому місці була робота. Потім – риболовля. В нього так багато інвентаря було: вудки, спінінги, наживки… Дядько добряк був. Сумував за рідними місцями. Дуже чутлива гарна людина, пережив багато втрат. Він зростав у війну. І війна відібрала його життя», – додала Віра. У Миколи Пупія з близьких родичів залишилася лише племінниця.

74-річний пенсіонер Валентин Кузьков загинув 17 грудня 2024-го внаслідок російського обстрілу Семенівки на Чернігівщині. Коли почалася атака на місто, Валентин вирішив сховатись у погребі біля свого будинку, та не встиг добігти до укриття кілька метрів. Ворожий снаряд влучив у помешкання, зачепивши чоловіка уламками.

Валентин Кузьков народився 15 жовтня 1950-го в селі Машеве на Чернігівщині. Згодом родина переїхала до міста Семенівка. Після 8 класів середньої школи вступив до професійно-технічного училища  на Луганщині, здобув фах машиніста підземних електровозів. Працював на  шахті. Після строкової служби працював за фахом, а потім був телевізійним майстром. Перед виходом на пенсію став фермером, вирощував зернові та овочеві культури. З початком повномасштабного російського вторгнення Валентин із дружиною залишалися у Семенівці. У 2024 році, коли місто стали сильно обстрілювати, подружжя виїхало в Дніпропетровську область. Та через велику любов до рідного краю Валентин за кілька місяців повернувся.  «Тато особливо любив гуляти центральним парком Семенівки. Часто говорив, що кращого немає ніде у світі. Він умів помічати красу в дрібницях – у світлі, тиші, простих миттєвостях життя»,  – розповіла донька Аліна. «Брат був дуже доброю і працьовитою людиною», – сказала рідна сестра Тамара. Поховали Валентина Кузькова в Семенівці. У нього залишились дружина, донька, сестра і троє онуків.

Життя 55-річної Ніни Поляниці відібрала російська армія в Чернігові 3 березня 2022 року. Ворог здійснив авіаналіт на місто, ракети влучили в багатоповерхівку на вулиці Чорновола, 15. Ніна тоді саме йшла в аптеку й загинула. «Ми розмовляли за пів години до трагедії. Я просила її нікуди не ходити. Вона завжди казала, що любить нас. А того разу, коли прощалися, це якось по-особливому прозвучало. Ніколи цього не забуду… За пару годин мені зателефонували з моргу й сказали, що мама загинула. Її поховали на кладовищі «Ялівщина» приблизно 20 березня. У липні, коли ми повернулися додому, то перепоховали на міському цвинтарі «Яцево» біля тата, вона там собі місце залишала», – розповіла донька Оксана. Ніна народилася в селі Переяслівка в Ніжинському районі на Чернігівщині. Після школи навчалася на кухарку. Одружилася, народила двох доньок. Працювала на заводі «Ясен». Останні вісім років до загибелі – в їдальні Чернігівської обласної дитячої лікарні. Коли почалася повномасштабна війна, вирішила залишитися в Чернігові, бо в лікарні були пацієнти і потрібно було готувати їжу.  У день трагедії мала вихідний. Разом із сусідкою вистояли чергу в супермаркеті. Потім Ніна запропонувала піти в аптеку, що за 10 хвилин пішки від її будинку. Сусідка відмовилася, хотіла відпочити. Ніна ж вирішила піти.  «Мама була дуже доброю, ніжною, дружелюбною. Нас дуже любила. Після смерті тата багато часу нам приділяла і постійно казала, що любить», – сказала Оксана. У Ніни Поляниці залишилися дві доньки і троє онуків.