Вбиті росією: Рамусь Віталій. Головченко Сергій. Вербицький Валерій

43-річний Віталій Рамусь загинув 2 квітня 2023 року. Разом із сином, 26-річним Артемом Кириєнком, він їхав до лісу в селі Янжулівка. Це прикордонна з Росією Семенівська громада на Чернігівщині. Автівка наїхала на міну, батько та син загинули на місці. Їх обох поховали на місцевому кладовищі в Янжулівці.

«Артем був військовим. Він якраз приїхав зі служби до нас: збирав документи, бо його мали підвищити. А в лісі було наше улюблене місце, ми там всією родиною відпочивали раніше. І ось Артем зранку, перед поверненням на службу, запросив батька проїхатися, поспілкуватися в лісі. Табличок «Міни» тоді там ніде не було. Отак вони й підірвалися фактично у нас в городах», – ділиться дружина Наталя.

Віталій Рамусь народився в Семенівці – це містечко за 12 кілометрів від кордону з Росією. Після школи вивчився на тракториста, а згодом поїхав працювати в Янжулівку за фахом. Все життя чоловіка було пов’язане з сільським господарством. Після багатьох років роботи в полі став тваринником на фермі, потім виконував іншу роботу.

«Із майбутньою дружиною вони почали жити дуже рано. Віталію було 17 років, коли з’явився їхній первісток Артем. А загалом у їхній сім’ї народилися шестеро дітей. Вони всі жили дружно. Діти були дуже прихильні до батька і він їх обожнював: любив готувати для них, навіть костюми на свята робив», – пригадує сестра Інна.

Віталій любив природу. Інна каже, що брат прокидався дуже рано і потім розповідав, яку красу бачив. А ще жартував, що рідні просплять її.

У Віталія Рамуся залишилася дружина, п’ятеро дітей, сестра, два брати та інші родичі.

Сергієві Головченку було 39 років. 3 жовтня 2024-го він із напарником Валерієм Вербицьким розвозили по селах Чернігівщини газ для заправлення балонів.

Заїхали і в прикордонний Гірськ. Об 11.20 російські військові обстріляли це село зі ствольної артилерії. Чоловіки згоріли біля машини. Тоді загинула також 6-річна Милана Черняк, яка жила неподалік.

Сергія Головченка поховали на кладовищі у місті Мена, де він народився і жив.

Після школи Сергій навчався на тракториста. За життя змінив кілька робіт: працював на шляхобудівному підприємстві, у сільському господарстві, був вартовим у виправній колонії.

З літа 2022 року влаштувався експедитором у компанію, яка продавала газ для заправлення балонів.

«Сергій багато часу присвячував роботі. Вони по всій області їздили. Повернеться з відрядження, – і на городи працювати, землю трактором обробляв мамі, собі. Мав дружину і сина, але розлучився. Потім жив у цивільному шлюбі. Він був дуже доброю людиною. Нам усім його не вистачає», – розповіла Тетяна, сестра Сергія.

Вона бачила брата за кілька днів до загибелі. Він розповідав, що страшно їздити на прикордоння, що одного разу їх не пустили у село в Новгород-Сіверському районі, бо там літали дрони...

У Сергія Головченка залишилися син, цивільна дружина, мама і дві сестри.

Життя 42-річного водія газовоза Валерія Вербицького відібрав російський обстріл 3 жовтня 2024 року. Це сталося об 11.20 у прикордонному селі Гірськ на Чернігівщині.

Поряд загинув його колега-експедитор Сергій Головченко та 6-річна місцева дівчинка Милана Черняк.

Того дня російські війська випустили по селу чотири снаряди зі ствольної артилерії. Валерій, Сергій та Милана згоріли...

«Я розмовляла з чоловіком о 9.34. Казав, що в дорозі, що чомусь не хочеться нічого робити. Я ще подумала: осінь, депресія… А згодом у фейсбуці побачила спалену машину, впізнала, вона чи не одна у нас в районі. Отак і дізналася, що Валерія більше немає», – сказала дружина Наталя.

Чоловіка поховали у містечку Мена, де жила родина.

Валерій народився у місті Борзна на Чернігівщині. Після школи навчався заочно на бджоляра. Та за спеціальністю не працював. Пов’язав своє життя з автомобілями.

Після армії працював у Києві, потім у Мені на Чернігівщині. У 2016-му їздив на роботу за кордон, водив фуру.

Після народження донечки вирішив працювати на місцевих підприємствах. Згодом влаштувався у компанію, що продає населенню газ для заправлення балонів.

«На роботі треба було багато обов’язків виконувати. Важко. А потім війна, окупація. Машина фірми залишалася в Мені, то Валерій заправляв людям газ в окупацію. Після звільнення області продовжив працювати на цю фірму», – розповіла Наталя.

Чоловік намагався не хвилювати дружину, не розповідав, що їде саме на прикордоння. Казав, що буде у Сновську. Загалом возили газ у Чернігівську та Сумську область.

«Він завжди був обережний, розважливий. Якби знав про небезпеку, то не ризикував би. Знаю, що колись їх не пропустили в село в Новгород-Сіверському районі, бо там дрони літали. Я запитувала, чи не страшно йому їхати. А він відповідав: там теж люди живуть і їм потрібен газ. А воно он як вийшло», – зі сльозами сказала дружина.

Валерій захоплювався технікою. Побудував дім для родини, посадив яблуневий сад. Мріяв придбати вантажівку і самостійно займатися перевезеннями…

У Валерія Вербицького залишилися дружина, їхня спільна донька і донька дружини від попереднього шлюбу, яку він виховував із шести років та любив як рідну. А також за ним сумують батьки, сестра і бабуся.