Історія чернігівського водогону: цікаво
Будівництво мережі централізованого водопостачання, яке розпочалося в 1870–1880-х рр. стало наймасштабнішим та найдорожчим проєктом Чернігівської міської думи. Це й не дивно, оскільки в усі часи забезпечення населення гарною питною водою вважалося першочерговою потребою, а в Давньому Римі ‒ показником цивілізованості суспільства.
Питання покращення водопостачання вийшло на порядок денний одразу після реформи органів міського самоврядування. Відповідно до «Міського положення» від 16 червня 1870 р. у Чернігові обрані гласні (депутати) до міської думи, утворені її розпорядча (власне – дума) та виконавча (управа) інституції.
В ті часи жителі Чернігова брали воду з Десни та Стрижня. Деснянська вода за показниками була об’єктивно кращою, набиралася водовозами далеко за містом. Її купували заможні містяни. Але був нюанс – восени та навесні дороги розмивало, тому населення по кілька днів могло залишитися без води. Бідні жителі користувалися водою зі Стрижня, але вже тоді він був дуже забруднений. Вздовж його берегів знаходилися домогосподарства та городи містян. В річці прали одяг, до неї потрапляли нечистоти з хлівів, перегнилі овочі, рослинність та інший бруд, особливо під час весняних повеней. Дума намагалася з цим боротися, але безуспішно, бо гласні теж мали садиби над Стрижнем. Землі в районі Красного мосту здавалися в оренду, прибутки з якої поповнювали міський бюджет. Але найбільшим лихом для річки були міські лазні. Їх власникам суворо заборонялося спускати в Стрижень брудну воду, але не допомагали навіть великі штрафи.
Водогін дозволив би вирішити питання безперебійного водопостачання для протипожежної охорони. Пожежі траплялися часто, а одна з них, що трапилася в ніч з 30 на 31 травня 1862 р., перетворила на згарище Лісковицю та центральну частину міста.
Вперше ідею водогону запропонував у 1872 р. гласний П. Карпинський. Але, окрім жвавого обговорення на засіданні думи, справа далі не пішла передусім через відсутність вільних коштів у міському бюджеті. До неї повернулися в 1874 р. Найперший проєкт передбачав брати воду саме з Десни. На її березі, трохи вище від місця впадіння Стрижня, (близько 160 м) планували встановити насосну станцію. За допомогою парової машини мали воду качати, фільтрувати і подавати до водонапірної вежі. З неї по чавунних трубах вода самопливом надходила б до водозабірників на Красній площі, біля Спасо-Преображенського собору та в інші частини міста. Відро води (⁓12 л) мало обходитися споживачу в 0,5 коп. Виконавець проєкту отримував водогін у концесію на 50 років, вносив до міської управи 5 тис. руб як гарантію виконання замовлення і розпочинав роботи власним коштом. Виплата винагороди та повернення 5 тис. руб здійснювалося лише в разі успішного завершення будівництва.
Спочатку роботи мав здійснювати автор проєкту – інженер Лешерн, та згодом вибір думців припав на шведського фахівця Лауреля. Він запропонував вигідніші умови та чіткий термін здачі об’єкта в експлуатацію – 2 квітня 1877 р. Контракт підписали у квітні 1875 р. Однак в терміни Лаурель не вклався, просив продовжити строки та вніс ще 5 тис. рублів. Врешті решт у 1878 р. дума розірвала з ним угоду. Його застава ‒ 10 тис. руб. залишилася на користь місту.
Надалі справою водогону займався міський голова М. Хижняков. Для продовження робіт запросили технолога В. Ободовського з київської водопровідної мережі, яка функціонувала з 1872 р. Його доопрацьований проєкт щодо постачання води з Десни розглядався на засіданні думи 14 травня 1879 р. Водночас гласний О. Карпинський закликав колег не квапитися. Спираючись на дані наукових досліджень, він наголосив на малопридатності річкової води для вживання. В ній неминуче присутні органічні та неорганічні (мул, пісок) домішки, мало кисню (!), а штучна фільтрація буде малоефективною. Карпинський рекомендував вивчити можливість забору більш якісної води з підземних джерел і дослідити з цією метою береги Стрижня в районі Ялівщини. За свідченнями старожилів через вихід підземних вод поверхня річки тут не замерзала взимку, а русло не пересихало навіть в найпосушливіше літо. Піщані ґрунти слугували природним фільтром, а отже відпадала потреба в дорогих очисних пристроях.
Дума погодилася та асигнувала 1000 руб. на аналіз води з Десни і Стрижня в Ялівщині. Результати досліджень, які провів професор Київського університету В. Суботін, показали, що вода зі Стрижня за своїми показниками краща ніж в Десні та Дніпрі, з якого до речі напувався київський водогін. Те ж саме підтвердив ще один київський професор К. Феофілактов, який окремо дослідив зразки ґрунту та джерельної води в Ялівщині.
За підтримки чернігівського губернатора А. Шостака дума отримала кредит від Міністерства внутрішніх справ в розмірі 25 тис. руб. За цю суму придбали земельну ділянку в Ялівщині і замовили Ободовському новий проєкт. Згідно з ним вода зі звуженої частини Стрижня самопливом надходила по керамічних та цементних трубах до насосної станції. Її побудували на березі річки навпроти духовної семінарії (сьогодні – військовий госпіталь). За допомогою парової машини вода подавалася до підземного резервуару у центральній частині міста, а звідти вода – до трьох водозабірників для користування містян.
З огляду на обмежені фінанси думці погодилися на спрощений варіант мережі вартістю 71 тис. руб., тоді як повний проєкт з водонапірною баштою, 6 водозабірниками вартував 118912 руб. Також вони визначили термін будівництва – 5 березня 1880 – 5 липня 1881 р. Ободовський отримував за роботу 3500 тис. руб. Оплата надходила частинами впродовж всього терміну будівництва. Технолог мав за власний кошт виправити брак, виявлений під час здачі об’єкта в експлуатацію.
Будівництво тривало вчасно за графіком. До того ж дума змогла взяти ще й позику в 40 тис. руб у Державному банку. В жовтні 1880 р. відкрилися перші 3 водозабірники. З цієї нагоди управа дозволила всім чернігівцям брати воду безкоштовно. Одразу ж виник шалений попит – населення споживало до 15 тис. відер на добу. Тому за воду встановили плату, яку збирали спеціальні наглядачі та щоденно здавали отриману виручку до управи.
Але з настанням холодів будівельні роботи сповільнилися та дали про себе знати допущені помилки. Через морози потріскалися керамічні труби та почала просідати будівля водокачки, поставлена на грузькому місці. Думці запросили на допомогу московського інженера М. Зіміна, який за 300 руб. погодився виправити недоліки.
В Ялівщині збудували дві артезіанські свердловини та насосну станцію. Вода подавалася тепер по металевих трубах до водозабірників на Базарній, Олександрівській площах, Бульварі (нині – Борисоглібська вулиця) та в Берізках (район П’яти кутів). Обладнання придбали за кордоном: труби – у Варшаві, насос Блека з паровою машиною – у США. Таке оновлення дозволило постачати місту до 155 тис. відер води на добу. Одночасно з прокладанням центральної мережі, воду підключали до приватних домогосподарств. У 1887 р. їх було всього 9, а в 1892 р. ‒ вже 27. Щасливі домовласники платили за воду по 3,5 руб. Управа встановила певні норми споживання, які не можна було перевищувати під загрозою штрафу та подальшого відключення від водогону.
З 1886 р. роботи призупинилися через борги, необхідність закрити інші міські витрати, опозиційні настрої деяких думців та містян. Водогін вважали дорогою забавкою, яка виснажувала фінансові ресурси міста. Але в 1892 р. дума прийняла рішення щодо розширення мережі централізованого водопостачання. Міський голова М. Фрідман уклав угоду з інженером фон Вангелем про буріння ще 5 свердловин в Ялівщині.
У 1897–1898 рр. збудована та освячена водонапірна башта для подачі води на підвищені місцевості Чернігова. Її розмістили в центрі міста на пожежному дворі (сьогодні це територія обласної федерації профспілок). В театральному сквері з’явився комплекс підземних споруд, з’єднаних з насосною станцією. Над ними був влаштований земляний насип, що нагадував курган, та встановлений фонтан. Проєкт розробила фірма вже згаданого М. Зіміна «Нептун». Будівництвом башти керував С. Козелло-Поклевський, який удосконалив проєкт, подбавши про міцність споруди та її більш ошатний зовнішній вигляд. В Ялівщині побудували нове просторе приміщення насосної станції. Також прокладені магістральні труби по вулицях Воздвиженській (колишня – Родімцева), Сіверянській (сучасна – Коцюбинського) та П’ятницькій. Це дало змогу підключити до центрального водопостачання ще 99 абонентів.
До кінця XIX ст. воду підвели до 126 будинків, відкрили 8 водозабірників та 30 пожежних кранів. Загальна довжина водогону становила 8 верст (8,5 км). Він проходив по вулицях Гончій, Богуславській (частина вул. Гетьмана Полуботка), Воздвиженській, Сіверянській, Вознесенській (сучасна – Міхнюка), Шосейній, Бульварній, П’ятницькій, Ольгинській та Підмонастирській (тепер – Олександра Довженка) вулицях. Станом на 1913 р. централізованим водопостачанням користувалися 485 домовласників (24% від загального числа будинків), відкрито 65 пожежних кранів та 12 водозабірників. Водогін наповнювали 13 артезіанських свердловин (для порівняння – у 2021 р. протяжність водопровідної мережі Чернігова сягала 557,1 км).
Як на ті часи, водогін був грандіозною технічною спорудою для Чернігова, яка обійшлася в досить солідну суму ‒ 201879 руб. Але фінансові витрати не йдуть ні в яке порівняння з тим, яке ключове значення мав цей проєкт для покращення побутової сфери, життя та здоров’я чернігівців у наступні століття. До того ж він майже одразу почав себе окуповувати ‒ у 1899 р. місто отримало 3 тис. руб. чистого прибутку.
На думку сучасників, наявність якісної води в достатній кількості врятувала Чернігів від епідемій холери, тифу та інших небезпечних хвороб, а також дозволила в рази зменшити інтенсивність пожеж в місті. У 1870-х рр. очільники міста прийняли справді доленосне рішення, яке майже 150 років рятує його мешканців від дефіциту якісної води та зайвих катаклізмів.
Коментарі
Дописати коментар