Загиблі герої Чернігівщини: Придатко Іван. Костюк Олексій. Баранов Володимир

У Чернігові 30 жовтня попрощалися з 28-річним бійцем "Азову" Іваном Придатком з позивним "Край". Він загинув 23 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання, каже брат загиблого та військовий Олександр Тарнавський.

"Моя мама називає мене: моє сонечко і красень. Люба моя матуся, вітаю тебе з 8 березня. Дуже тебе люблю. Бажаю тобі щастя, любові та краси. Ти найкрасивіша жінка на світі. Твій син Іван".

Матір Івана Наталія Ткаченко зі сльозами на очах прочитала та поцілувала дитячу листівку сина, яку він зробив ще у початковій школі. Народився він та виріс у Чернігові. Був товариським та знаходив спільну мову з усіма, розповідає Наталія.

"Ваня був дуже вихований, сором'язливий, веселий, щирий. І в дитинстві, і дорослий. Дуже любив тварин. Коли в дитинстві жив у бабусі з дідусем в селі, то ми його називали ветеринаром. Він, навіть, приручав курча Ципа. Він носив його на плечі. Кликав: «Ципа», і вона бігла".

Іван навчався у різних школах, а закінчив 35-ту. Тоді Наталія працювала там заступницею директора. Ніхто не знав, що це її син, згадує жінка.

"Там вчителька Кірочка, вона приходить до мене і каже: «Наталія Миколаївна, це правда, що ваш син тут?» Я нічого не сказала. Вона каже: «Я зайшла в клас, дивлюся, коли він підняв очі, я зрозуміла. Бо по прізвищу, по списку подивилася, такого немає. А коли підняв очі, то було зрозуміло". І ось вона мені теж написала, що пам'ятає ці очі. Пам'ятає той погляд сором'язливого хлопчика".

Іван любив спорт та часто грав у футбол, розповідає його брат Олександр Тарнавський. У Чернігові Іван працював барменом, а коли переїхав до Києва — кухарем.

"Якби не повномасштабне вторгнення, то я не думаю, що мій брат був би військовим. Це просто його вибір, як українця", — каже Олександр.

Хотів мобілізуватися Іван ще у лютому 2022 року, коли за Чернігів йшли бої з армією РФ. Тоді Олександр зазнав важкого поранення.

"Хотів піти, щоб помститись за мене. Тому що він не знав, виживу я чи ні. І от він на емоціях ще 28 лютого 2022 року ухвалив для себе рішення, що він буде вбивати росіян. Але я його переконав підготуватися."

Мобілізувався Іван навесні 2022-го. Служив у спецпідрозділі "Азову" — "К12", розповідає Олександр.

"Він ніколи не прикривався моїм ім’ям, хоча знав, що його командир — мій бойовий побратим та товариш. У нього не було такого, що він був «мазаним», що в нього були якісь привілеї, якісь додаткові відпустки".

Першу відпустку Іван попросив, щоб бути поряд з дружиною під час пологів, згадує його мати.

"Вона народила, в суботу її виписали, а в неділю він поїхав. Не встиг пройти з колясочкою, походити з дитинкою, як він мріяв, бо вже на це не було часу".

Олександр згадує брата, як цілеспрямовану людину.

"Поряд зі скромністю була така риса, як внутрішня впертість до того, щоб обов’язково досягти того, що ти хочеш. Я прям дуже ним пишаюсь. От зараз шкодую, що не казав йому цього, як я ним пишаюсь".

 Однокласник Івана Данило Коломієць каже, що той був завжди позитивним, з гарним почуттям гумору та енергійним.

Побратим "Парадокс" так згадує Івана:

«Край» був і залишається видатною людиною, яка не здавалася, виконувала всі завдання, яка любила розвиватися, тренуватися, навчатися чомусь новому".

Командир Івана "Комета" говорить про нього так:

"Він завжди був дуже компанійською людиною, завжди рвався в бій, завжди допомагав побратимам, запам’ятався, як людина з великим серцем".

31 жовтня 2024 року у Чернігові попрощалися з військовослужбовцем 119-ї окремої бригади територіальної оборони Олексієм Костюком. Він загинув 24 жовтня під час виконання бойового завдання на Лимано-Куп’янському напрямку, розповіла його подруга Катерина Коваль. З 2017 до 2020 року Олексій був у зоні АТО, а на початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до тероборони. Брав участь в обороні Чернігова.

Олексій Костюк родом із села Брусилів, що біля Чернігова, розповіла його родичка Світлана Костюк.

"На цю війну він пішов добровольцем, бо він сказав, що його місце там. Там його хлопці й там його місце. Був доброю дитиною і людиною, в нього тут стільки друзів, весь Чернігів його знає. Хотів женитися, хотів сім'ю, хотів роботу. Хотів добре жити й щасливо, як всі хочуть жити".

Побратим Віктор Рибак розповідає: у лютому 2022 року вони разом прийшли до 119-ї бригади та разом обороняли Чернігів. Каже: Олексій був лідером і ніколи не відмовлявся виконувати бойові завдання.

"Він вже мав досвід і цей досвід він передавав тим, хто тільки прийшов до нас воювати. На жаль, він зазнав осколкових поранень, які не дали йому можливості доїхати до лікувального центру і спасти його".

Подруга Катерина Коваль пригадує: Олексій був товариським, без нього не обходилось жодне свято.

"Це герой, який прийшов на цю війну пішки з села Брусилів, через окупацію. Як він казав: «Я йшов в цивільній формі, думав, що мене не помічатимуть, але зі мною був тактичний рюкзак». Він дуже любив співати, танцювати. Він був душею компанії, він був душею свого колективу, він був душею своєї військової частини. Неймовірна втрата для всіх побратимів, для всіх друзів, рідних".

 Олексію було 32 роки, у нього залишились батьки та сестра. Поховали чоловіка на кладовищі у селі Брусилів.

У Чернігові в Катерининському храмі 25 жовтня 2024 року попрощалися з бійцем 15-го мобільного прикордонного загону "Сталевий кордон" Володимиром Барановим. До початку повномасштабного вторгнення чоловік працював на Чернігівській ТЕЦ. Як розповіла Суспільному сестра його дружини Наталія Задорожня, він загинув 19 жовтня 2024 року у Курській області РФ внаслідок скиду міни з безпілотника.