Постаті: Григорій Войцех

Серед активістів, що у 20-х роках ХХ ст. розбудовували українську церкву на Менщині був Григорій Войцех, ініціатор створення парафії Української Автокефальної Православної церкви у м. Мена у 1923 р.

Григорій Євтихійович народився 8 січня 1877 р. у Мені, в родині козаків, мав середню освіту, був неодружений. За професією кравець, кустар-одинак. У 1905 р. був членом партії есерів.

В 1918 р. учасник першої капели бандуристів в Києві, а з 1923 р. учасник відродженої капели бандуристів.

З листа О. С. Корнієвського до О. Ф. Нирка (від 6 квітня 1987 року), опублікованого у книзі М.Шудрі і В.Нечепи «В рокотанні-риданні бандур».

«…Був колись у Мені сліпий кобзар Євтух Войцех. Він випрошував милостиню в селах зі своєю бандурою. Після його смерті лишилося дві дочки Тетяна й Олена й син Грицько; цей хлопець любив музику і був за поводиря, навіть побожився, що доки підросте, то вивчиться грати, як батько. І от коли почув він, що я роблю бандури, прийшов до мене й попросив змайструвати і йому хоч би яку. Грошей у нього не було. Сльози на очах: «Давайте я Вам щось допомагатиму». Мені жалко стало, і я заходився готувати для нього інструмент. Трохи було в мене вербової колоди, та вийшла з неї трохи вузька бандура. Я й почав його вчити грати. Він ходив до церкви і від дяка умів співати по нотах. То було, навідується до мене, як вільний, а частіше заробляє на хліб на залізничній станції. Та серед людей мало хто цікавиться музикою.

А літа збігають. Я казав йому грати і співати. Так він занедбав і церкву, і ноти. Хотів швидше опанувати бандуру. Та що вдієш, незабаром сповнюється 20-й рік, а він і за партою ще не сидів. Його сестра вийшла заміж у Київ; отож, вона забрала брата до себе та віддала у школу. З часом він забув те, що й умів; співав тільки «По діброві вітер віє», отак і до старості <…> Жив у злиднях, без жінки. Його, як і мене, вхопили і повезли у Сибір… Тільки я ще живу, бодай й інвалідом, а він загинув ще 1959 року. Грицькова хата без господаря впала, й нема ні сліду»

Коли у 1923 р. до Мени приїхав митрополит Василь Липківський разом з протодіяконом Василем Потієнко саме Григорій Войтех зустрів їх:

«Виїхали ми з м-том на 3-й день Різдва, в четвер -- написав у своїх спогадах Василь Потієнко, -- приїхали до Мени, ніхто нас не зустрів, ше темно було, заждали до ранку, і я, не знаючи нікого з українців, пішов шукати кого-небудь, і тоді рішати, чи нам їхати назад, чи будь щось робити. Становище погане. … Пройшов трохи від вокзалу, зустрів якогось чоловіка в чорній чумарці, у вишиваній сорочи із великим бантом. Він звернувся до мене як до протодиякона. Виявилося, що знає по Софії, де не раз бував. То був Войцех. Ішов зустрічати м-та».

Того дня митрополиту Липківському так і не вдалося відслужити в церкві, московські попи позабирали ключі від церков, а щоб громада їх не знайшла потікали з міста.

Але митрополит таки молився разом з менянами, спершу на паперті біля Троїцької церкви, а вже на ранок на базарі біля Олексіївської церкви з священиками УАПЦ, що прибули з ближчих сіл, загалом близько 1000 осіб. Після того меняни створили потужну громаду.

Спершу Менська громада одержала храм св. Олексія – чоловіка Божого і після місячної служби ньому – його в них забрали. У серпні розпочали службу Божу у приділі Різдво-Богородицького храму. З цього часу парафіян додалося – до 300 душ. 12.12.1923 р. Менській громаді УАПЦ передали храм храм св. Олексія Чоловіка Божого.

Упродовж року Григорій Войцех очолював місцеву церковну раду. Надалі був рядовим членом громади та співав у церковному хорі.

14 квітня 1938 р. заарештований Менським райвідділом НКВС УРСР. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної організації та проведенні контрреволюційної роботи серед населення, зокрема в зв'язках із загоном отамана Хруща. .

16 лютого 1939 р. Чернігівським обласним судом на підставі ст. 54-10 УК УРСР засуджений до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 2 роки.

Джерело