Історії Воїнів: Дмитро Бондар
«Я одразу одягнув форму і хотів уже кудись йти, розвідував обстановку через інтернет-пабліки, телеграм-канали, радіо, телевізор, що взагалі відбувається, які масштаби цього вторгнення. Потім пішов у ТРО зі своїми знайомими, десь тиждень був у ТРО, ми в Олександрівці стояли, разом з 1-ю танковою бригадою, а потім уже захотілось піти саме в ЗСУ, пішов до воєнкомату, став на захист Чернігова від роти охорони.
Потім ми отримали бойовий наказ виїхати на допомогу – на оборону пішохідного моста, там були ССО, які ставили понтонний міст, тому ми вже знали, що через нас проходитимуть бойові дії»,- Дмитро Бондар – ветеран.
Через два тижні після початку бойових дій життя Дмитра змінилося назавжди. Поранення стало тим моментом, після якого почалася інша боротьба — вже за себе.
«Я прийшов із позицій, усе зняв із себе, а перед цим нас скорегував дрон, і я кажу: це не наш дрон, давайте його збивати! А всі запевняли, що то наш, жодної інформації щодо цього не було від командування. Минають 20 хвилин, і тут перший приліт у будинок, там база хіміків була.
Я все викидаю, беру автомат, бо розумію, що нас скорегував дрон, і нас квадратом обстрілюватимуть. До окопів десь 2-3 кілометри, розумію, що туди не встигну добігти. Я почав за деревами ховатися, просто на слух відчуваю, де вхід, де вихід, і розумію, де воно летить зараз, куди мені переміститися, аби не отримати поранення, але нас дуже сильно тоді накривали «Градами», я нічого не встигав, чув вихід – і за секунду був приліт. Перший приліт був у голову, в мене була контузія, текла кров, я починаю переміщатися праворуч до дерева, розумію, що ще летить. Уже не розумію, куди воно все летить, воно прилітає поруч зі мною. В той час, коли я почав переміщуватися, мене збиває щось із ніг, як я розумію, це був осколок, і вже не можу піднятися, що в мене весь піксель у крові, перші п’ять хвилин просто кричав, було дуже боляче, потім уже плюс-мінус було нормально. Розумію, що тяжко дихати, бо з правої сторони у мене була кров, пробита легеня, а з собою аптечки не було.
Я почав кликати на поміч хлопців, вони прибігли, я їм одразу казав, що і як треба робити. Кажу, мені потрібно два турнікети на ноги, під пах, два уколи морфію, один у руку, інший в ногу. Я їх найбільше не відчував, не міг рухати. Вони все зробили, як я і казав, ще три цигарки скурив. Потім прибігли двоє поліцейських, узяли на ноші та повезли до шпиталю.
Ми приїхали до шпиталю, я лежу на задньому сидінні машини в поліцейських, чую, що вони кричать, щось розповідають. Розумію, що мене не висаджують, а їдемо далі. Коли мене привезли в іншу лікарню, мене одразу почали забирати з автівки на ноші, і чую, як хлопці відповідають: «А чого ви його сюди привезли?! Його ж треба до військового шпиталю!» – «А ми його привезли до шпиталю, там відповіли, що він уже 200-й, він забагато втратив крові, ми його не врятуємо». От якось так»,- Дмитро Бондар – ветеран.
У лікарні Дмитру надали необхідну допомогу, аби врятувати життя. Але для повного лікування потрібна була спеціальна операція на нозі. На жаль, у Чернігові тоді не було відповідних фахівців, то довелося вирушати до Києва. Питання ускладнювалося тим, що дороги були закриті, тож довелося чекати на дозвіл, перш ніж пораненого можна було транспортувати.
«Потім дали добро на Київ, мене везли чигирями, постійно кололи морфій, щоб я не помер. Приїхали до Києва, одразу почав спілкуватися з лікарем, бо гангрена з’їла ногу, вже не врятувати, треба перекачувати кров, прочищати, а для цього потрібно відрізати, щоб зараження не пішло далі.
Мені відрізали ногу, я прокинувся, засмутився, зателефонував мамі, сказав, що я вже без ноги, мама почала одразу плакати. Кажу: все добре не переймайся, я добре почуваюся. І відтоді в мене почалася реабілітація.
Першочергово я одразу зрозумів, що ноги немає, але свідомість вона така, я прийшов до цього саме головою, після того, як приїхав, після реабілітацій, почав у соціумі працювати та жити»,- Дмитро Бондар – ветеран.
Від моменту отримання поранення і до того часу, як Дмитро зміг почати ходити на протезі, минуло вісім місяців. Це були місяці випробувань: лікування, відновлення, реабілітація та заново вчитися ходити — крок за кроком він повертався до повноцінного життя. Попри це, Дмитро не хотів залишати службу та прагнув надалі допомагати армії, але вже на тилових посадах.
«Я взагалі хотів залишитися на службі в тиловій частині, допомагати з документами або щось пов’язане з дронами. Але мене в Києві списали вже на все життя. Мирний час чи бойові дії – все, я не придатний. Я ще хотів це якось оскаржити, приїхав до свого лікаря, попросив його про допомогу, а він не зміг нічого зробити та сказав, що це все тільки через Міністерство оборони. Але мені так і нічого не вдалося вирішити, приїхав додому і почав списуватися»,- Дмитро Бондар – ветеран.
Після списання зі служби Дмитро опинився перед питанням: чим займатися в цивільному житті, куди піти працювати. Це був складний період пошуку себе, який тривав півтора року.
«Я боявся, хоча я з людьми нормально можу спілкуватися, я боявся відповідальності, що на мене якось не так подивляться, я не те зроблю, мене одразу звільнять і для мене це буде чергова травма.
Перед повномасштабним вторгненням я два чи три роки працював у цивільному житті, в банку як колектор, також і у приватній охороні, все було нормально, але після поранення я понад рік не міг наважитися на роботу, я також вживав алкоголь, але алкоголь – це погано, не вживайте. Потім перестав це робити. Після цього я прийшов до того саме психологічно, я був готовий піти на роботу, щось робити. У мене почалась мотивація, хотілося якоїсь дисципліни»,- Дмитро Бондар – ветеран.
Народження сина стало для Дмитра поштовхом змінити своє життя і визначитися з роботою. Саме тоді він влаштувався на першу цивільну роботу — виготовляв шеврони.
«Там пів року я попрацював, але звільнився, бо мене не влаштовувала заробітна плата.
Після цієї роботи я пішов на іншу, буквально через два тижні. Це сімейний бізнес, брат моєї дружини займається встановленням пам’ятників. Я сиджу в магазині, займаюсь продажем. Мені подобається. І заробітна плата також. Ідуть назустріч, якщо мені кудись треба поїхати або ще щось.
Найскладніше було, як я вже зрозумів, – це знайти себе. Потрібно спершу знайти себе, після цього я вже пішов і на роботу, народилася дитина, я сам для себе почав щось робити і взагалі чогось хотіти. Тому що просто навчитись ходити – ну, це таке, якось психологічно зрозуміти, що ти вже без ноги, і так це зрозумієш, цього не повернеш, а ось знайти себе і зрозуміти, що ти хочеш, – це було найскладніше»,- Дмитро Бондар – ветеран.
Коментарі
Дописати коментар