Історії Воїнів: боєць "Кірка"

«Кірка». Чернігів — місто, де він народився і яке ніколи не хотів покидати. Коли над ним пролітали ворожі літаки, коли вулиці ставали мішенню, а будинки — уламками, він усвідомив одну просту річ: якщо не захистимо — не залишиться, що захищати.

Він не чекав наказу чи запрошення — просто пішов. Бо інакше не міг. Із часом опинився у 3-му механізованому батальйоні 54 ОМБр ім. гетьмана Івана Мазепи. На війні було всяке. Одного разу — втратив частини ноги.

«Я сам себе тоді вважав легким 300, — каже “Кірка”. — Бо поруч були хлопці з повними ампутаціями: і ноги вище коліна, і руки. Дивився на них — і соромно було скаржитися. Просто радів, що живий і можу ще щось робити».

Після поранення його комісували. Медики винесли вердикт: непридатний. Але він не зміг залишитися вдома, коли його побратими продовжували тримати лінію.

«Я повернувся, бо знаю, наскільки важко їм зараз. Побратими — це не просто слово. Це відповідальність. І якщо я можу бути корисним, підтримати, допомогти — я мушу це робити. Це мій обов’язок перед ними і перед собою».

«Кірка» не приховує емоцій, коли говорить про побратимів. Очі блищать, голос зривається:

«Побратим — це той, хто витягне з-під вогню. Хто поділить останню пляшку води. Хто мовчки зрозуміє. Побратим — це найближча людина. І їх, на жаль, стає все менше…»

Він переконаний: зараз не час пасивності. Не час чекати.

«Ворог не зупиняється. Кожен день нашої байдужості — це ще один крок окупанта вперед. Якщо не будемо боротися — втратимо більше, ніж просто землю».

Історії таких людей, як «Кірка», не залишають байдужим. У ньому немає пафосу — тільки чесність, твердість і глибока людська гідність. Він не грає в героїв. Він просто робить те, що вважає правильним. І показує, що навіть після втрат можна бути сильним. І бути в строю — не заради слави, а заради життя.

Ми маємо боротися. Бо такі, як він, уже борються — і тримають країну на плечах. І якщо ми хочемо зберегти свою свободу, своє майбутнє, свій дім — маємо ставати поруч.

Джерело