Місто-сад: як підтримували чистоту у Чернігові 100 років тому
Міщани мали дбати про охайний вигляд своїх обійсть, не захаращувати їх. Магістрат вимагав своєчасно прибирати сміття на визначені ділянки за межею міста. Гній потрібно були вивозити на «Гноєву» греблю на Стрижні неподалік Красного мосту. А якщо хтось повертався з торгу чи базару порожньою підводою, мав прихопити сміття та непотріб з площі чи вулиці.
Окрема інструкція полкової канцелярії 1722 р. зобов’язувала містян дотримуватися чистоти напроти своїх дворів, на ринках, не допускати, щоб там лежав гній та падло (померлі тварини. – Ред.). Вони мали прибирати територію зранку та ввечері. Черговий лист з канцелярії у березні 1772 р. повідомляв магістрат, що «внутри старого города Чернигова» та нового міста «находится великая нечисть по улицам», яку належало вивезти за його околиці.
Магістрат зі свого боку наказав відповідальному райцю І. Серафімову забезпечити нагляд, щоб жителі вивозили за місто сміття з-під своїх дворів, особливо рештки тварин, закопували їх у глибокі ями. Також міська влада видала публічну заборону залишати гній на вулицях, між будинками та на пустирях. А якщо хтось буде спійманий на гарячому, то примусово прибиратиме весь гній без жодних відмовок. У грудні 1773 р. магістрат отримав скаргу на різників, які забивали худобу вдома, кидаючи відходи поруч. Міські урядники мали визначити окреме місце під скотобійню, заборонивши цей промисел у дворах.
Санітарна безпека міста постійно була на порядку денному Чернігівської міської думи, яка розвивала його комунальне господарство. Хоча з цим було непросто. Відповідні рішення йшли важко, бо зачіпали «шкурні» інтереси підприємців, в т.ч. обраних гласними (депутатами) думи. Але був «залізний аргумент» ‒ смертність серед чернігівців переважала над народжуваністю. Спалахи епідемій холери, тифу та інших інфекцій пов’язували з антисанітарією в побуті містян. Тому в 1875 р. створили санітарну комісію у складі міського лікаря, кількох гласних і представника поліції. З 1876 р. запровадили посади санітарів, які разом з комісією мали наглядати за чистотою в садибах чернігівців, продовольчих магазинах, скотобійнях, вулицях і площах. Зусиллями тодішнього голови В. Хижнякова з’явилися й посади санітарного лікаря та фельдшера.
Їх основна увага була спрямована на вищезгадані заклади виробництва та продажу продуктів харчування. 1-2 рази на тиждень вони проводили рейди, перевіряючи дотримання санітарно-гігієнічних правил. Зокрема, приміщення для забою худоби мали знаходитися на околицях міста, бути чистими та вибіленими. Розбирання м’яcа, його транспортування, продаж і зберігання контролював ветеринар. Також були встановлені часові рамки: забій худоби – з 4 до 9 год., продаж м’яса – з 5 до 11 год. Цей режим коригували з врахуванням весняно-літнього сезону. М’ясо хворих тварин та інші зіпсовані продукти мали утилізувати у спеціально визначених місцях.
Та підприємці прагнули заробляти більше, а на санітарію витрачати менше. Недбайливий власник спершу отримував від комісії протокол, який зобов’язував його виправити всі недоліки впродовж 3-5 днів. Якщо ж він ігнорував попередження, на нього накладали штраф, громадські роботи, а в разі відмови ‒ кількаденний арешт. Але все це не звільняло власника бізнесу від обов’язку навести лад - самотужки чи разом з найнятими думою робітниками, послуги яких він оплачував. У історичних джерелах повідомляється про порушення у м’ясних, хлібних, кондитерських, фруктових магазинах Чернігова. Однак успіх у справі притягнення порушників до відповідальності залежав від старанності поліції. Бо дума та санітарна комісія не могли примусили людину до виконання, а поліцейські часто вважали ці справи другорядними.
Санітарні комісії наглядали за чистотою приватних садиб, вулиць і площ. А Чернігів XIX – поч. XX ст. - це, здебільшого, 1-2-поверхові будинки з усіма зручностями надворі, туалетами типу «сортир», вигрібними та сміттєвими ямами. По мірі заповнення їх засипали землею, а поряд викопували нові. Більш заможні жителі укріплювали ями «відхожих місць» дерев’яними або бетонними стінками. Але небезпека від такої утилізації відходів не зникала.
Інший варіант – вивезення нечистот і сміття за межі міста. Періодично цим займалися підприємці, які за допомогою коней або волів транспортували вміст вигрібних ям діжками на возах. За це платили господарі дворів. Також дума укладала договори з підрядниками із визначеною оплатою за надані послуги. Наприклад, підприємець О. Зайченко у 1879 р. возив нечистоти із садиб по вул. Мстиславській і району Красного мосту по 1 руб. за 40-відерну діжку та по 75 коп. – з інших вулиць. Муніципалітет час від часу виділяв кошти на очищення дворів бідних мешканців, які не мали на те зайвих грошей.
Міська управа фінансувала прибирання чернігівських площ і вулиць. Для цього наймали робітників з оплатою від 20 до 50 коп. за день. Або залучали арештантів за домовленістю з керівництвом в’язниці: їхнє «перевиховання» обходилося дешевше – 15 коп. за день. І так само укладали договори з підрядниками, в яких визначали суму, обсяг та терміни виконання робіт. Прибирали не менш ніж 2 рази на місяць, а якщо на площі велася торгівля, то кілька разів на тиждень. Базарну площу чистили у вівторок, четвер і суботу. Витрати на прибирання відзначалися різкими коливаннями: якщо у 1871 р. на це пішло 170 руб., то в 1880 р. витратили вже 1200 руб.
Початок будівництва водогону на початку 1880-х рр. та постачання якісної води сприяли покращенню санітарного стану та епідеміологічної ситуації в Чернігові. Але це не вирішувало всі проблеми остаточно, зокрема, щодо централізованого прибирання міста. Дума двічі (у 1879 та 1887 роках) намагалася організувати асенізаційний обоз, але бракувало коштів. Вона і далі наймала для цих робіт приватних осіб, що коштувало в середньому 300 руб. на рік.
Врешті-решт у 1895 р. справа зрушила з мертвої точки. На прохання думців Міністерство внутрішніх справ надало позику в розмірі 2900 руб. на асенізаційний обоз. За ці кошти придбали 10 герметичних діжок, якими вивозили нечистоти з приватних садиб і громадських установ. Утримання обозу обходилося міському бюджету у 1500 руб. щорічно.
У 1897-му, згідно з розпорядженням чернігівського губернатора Є. Андрієвського, думі передали у власність обоз від поліцейської дільниці. Це були 4 вози з 10 діжками. Таким чином, губернська влада звільняла поліцію від зайвої мороки та прагнула забезпечити регулярне прибирання державних установ, будинку губернатора, навчальних закладів, Єлецького монастиря тощо.
Хоча місто отримало централізоване прибирання, приватні послуги на нього теж мали попит. Однак діяльність приватників викликала небезпідставні побоювання міської влади. Дума своїм розпорядженням відвела за містом спеціальні місця, куди вивозилися сміття та нечистоти ‒ територію за міським кладовищем та поля вздовж Халявинської дороги.
Але селяни з околиць, які прибирали за плату садиби чернігівців, скидали відходи в яри над Стрижнем (щоб далеко не їздити). Під час весняних повеней і дощів вся ця гидота потрапляла у річку. Також підприємці не платили податки місту та не дезінфікували свої діжки (зокрема, не обробляли їх розчином мідного купоросу, щоб прибрати стійкий «аромат»). І працювали вночі, щоб не потрапити на очі міським урядовцям.
Завершилася справа тим, що дума зупинила приватні асенізаційні роботи на деякий час, поки власники возів і діжок не приведуть їх до ладу, зареєструються як підприємці та почнуть платити податки. Боротьба з побутовим сміттям тривала й надалі. На прохання міської думи наступним наказом губернатора Чернігів був поділений на окремі дільниці. Да кожною з них закріпили поліцейського, який стежив за чистотою. Окрім санітарного лікаря, фельдшера, в окремих районах міста діяли санітарні попечителі. Вони наглядали за прибиранням, організацією звалищ і смітників. Окрема постанова забороняла випускати на вулицю худобу, хоча поява корів на центральній площі міста в XIX ст. ще була звичним явищем.
Окрім турботи про ошатність і чистоту своїх дворів, торгівельних закладів, їхні власники були зобов’язані утримувати прилеглу територію. Навесні та після дощів прибирати бруд і вирівнювати розмиті водними потоками вулиці. Також чернігівці мали забезпечувати своєчасний ремонт тротуарів біля своїх осель. Щодо тротуарів на вулицях без твердого покриття діяла окрема постанова Думи від 28 червня 1902 р. Кожен домовласник мав облаштувати тротуар вздовж всієї садиби, підсипати його землею, укріпити колодами по всій довжині та поставити стовпчики висотою близько 40 см. Ширина тротуару мала бути 1,5-2 м від паркану. Зовсім інша якість тротуарів вимагалася від домовласників центральних вулиць міста: Шосейної, Гончої, Московської, Ремісничої, Хлібопекарської тощо. Тротуари мали бути вимощені цеглою або залиті посередині асфальтом, ширина смуги якого становила 71 см (1 аршин).
Стан тротуарів контролювала і губернська влада, яка теж поширювала постанови щодо їх утримання та ремонту. Взимку містяни мали чистити тротуари на ширину не менше 2 м, посипаючи їх піском, попелом або тирсою під час ожеледиці. Частковий ремонт тротуару не вимагав його повного розбирання. Якщо планувалося відновлення «з нуля», був потрібен дозвіл з вказівками від міської управи. Окремо правила 1911 р. визначали вимоги до встановлення водостічних труб, нижній кінець яких мав підійматися над поверхнею тротуару на 13 см. По всій ширині тротуару мали бути прокладені стічні жолобки глибиною 2 см.
За станом тротуарів наглядала поліція, яка вручала приписи власникам дворів щодо ремонту та накладала штрафи в разі невиконання робіт у визначений термін. Але вимоги правил часто не виконувалися містянами. В 1911 р. поліція констатувала, що більшість тротуарів в центрі міста не відповідають вимогам і потребують ремонту. Також цій справі заважала неузгодженість повноважень між відомствами та недостатня увага поліцейських до своїх обов’язків.
У 1912 р. чернігівський губернатор О. Маклаков (попри репутацію затятого монархіста-реакціонера) навів у листі-зауваженні до поліцмейстера слушний аргумент, що порядок на вулицях і стан тротуарів не забезпечить жодна гарно написана постанова, якщо її не дотримуються містяни, а поліція не забезпечує належний нагляд. Інакше міські вулиці потопатимуть у багнюці, а ходити ними можна лише з ризиком для життям.
Попри всі побутові клопоти, чернігівці й очільники міста докладали значних зусиль, щоб воно було чистим, доглянутим і привабливим. В очах його жителів і гостей Чернігів здобув заслужену репутацію затишного міста-саду зі своїм колоритом, розміреним і неквапливим ритмом життям мешканців.
Дмитро Казіміров
Коментарі
Дописати коментар