55-річна Світлана Зенченко загинула 9 квітня 2024 року в прикордонному місті Семенівка на Чернігівщині. Вона їхала велосипедом додому з роботи, коли почався обстріл «Градами». Поряд розірвався снаряд.Світлана народилася в Семенівці. Після школи навчалася в Чернігівському фаховому музичному коледжі. Працювала в музичній школі у Новгороді-Сіверському. Згодом одружилася і повернулася в рідне місто, де влаштувалася в музичну школу. Викладала в класі баяну та акордеону. Своє життя присвятила музиці та дітям.
Коли почалася повномасштабна війна, Семенівська громада опинилася під російськими обстрілами. Світлана жила не далеко від школи. 9 квітня 2024-го вона поїхала туди в паузі між обстрілами, але не встигла дістатися додому, розповів чоловік Валерій.
«У нас жінки мають чорнобильську пільгу, тому йдуть на пенсію в 55 років. Світлана тільки оформилася. Хотіла допрацювати той рік і звільнятися. Уроки вже проходили дистанційно, дружина ж вважала, що так навчити дитину грати на інструменті неможливо. Вона дуже відповідально ставилася до роботи. В школу поїхала, бо їй потрібен був інструмент, щоб онлайн показати дитині, як поставити пальчики на клавішах, – пригадав Валерій.
Світлана також захоплювалася птахівництвом. Вирощувала індиків. А ще замовила особливий вид курей, які несли червоні яйця і їх не потрібно було фарбувати на Великдень.
«Моя Світлана була щирою, доброзичливою, душею компанії. Удома стоїть її фортепіано, ніхто на ньому більше не грає…», – сказав Валерій.
Світлану Зенченко поховали на кладовищі в її рідному місті.
У неї залишилися чоловік, син і донька.
41-річна Наталія Комар загинула 30 грудня 2022 року від ворожого обстрілу в прикордонній Семенівській громаді на Чернігівщині. Наталія народилася в Семенівці. Після школи навчалася в Новгород-Сіверському фаховому медичному коледжі. Працювала в Семенівській лікарні медичною сестрою. Була одружена, виховувала доньку. Жила разом із мамою Галиною.
Наталія обожнювала свою роботу, пацієнти її любили. Також жінка була вмілою господинею. Робила смачну консервацію, завжди готувала багато закруток, а ще любила працювати на землі.
30 грудня 2022 року, напередодні Нового року, Наталія з рідними скупилася на базарі та йшли додому.
«Така тиша була, я кажу доньці, що от зайду до туалету в школу, я там працювала колись. Донька залишилася чекати мене на дорозі. А я тільки дійшла до школи, як щось сильно бахнуло. Виходжу: дроти електропередач валяються, а доньки ніде немає. Я подумала, що вона додому пішла. Приходжу до хати, запитую своїх, чи не повернулася Наташа. Кажуть, що ні. Я знову вийшла з дому, думаю, піду ще шукати. Аж тут мені зателефонувала знайома, сказала, що моя Наташа загинула. Я й не помітила, що вона там лежала. Навіть подумати такого не могла, що її вбило», – розповіла Галина.
Наталію поховали на кладовищі в Семенівці. Вона стала першою цивільною, загиблою в громаді під час повномасштабної війни. Відтоді російські військові прицільно стали бити по Семенівці і прикордонних селах. Чимало сіл громади перетворилися на випалені пустирі.
«Наш город – біля кладовища. Ми часто ходимо на могилу до Наталії. Знаєте, навіть на кладовищі були прильоти, потрощило пам’ятники... Смерть – це велика біда. Нам дуже не вистачає доньки. Онука доросла вже, але ж мама завжди потрібна», – зі сльозами сказала Галина.
У Наталії Комар залишилися донька, чоловік, батьки та сестра.
Життя Віктора Тупиці відібрав російський обстріл 10 січня 2024 року. Він повертався додому в село Костобобрів, що в прикордонній Семенівській громаді на Чернігівщині. З боку ворога почався мінометний обстріл – автомобіль чоловіка розстріляли. Це сталося біля села Леонівка, де дорога пролягає на відстані 500 метрів до кордону з РФ.
Вікторові було 62 роки. Народився в селі Костобобрів. Після школи служив строкову. Повернувшись у рідне село, працював водієм на машинно-тракторній станції. У молоді роки співав у місцевому хорі. Разом із колективом їздили в інші села. У 2000-х почав працювати на шкільному автобусі: возив дітей із сусідніх сіл у Костобобрів.
«10 січня 2024 року о 4 ранку він повіз сина в Семенівку на автостанцію. Повертався додому і стався обстріл. Я постійно набирала його, але ніхто не відповідав. Ближче до 7.00 додзвонилися до водія молоковоза, який у той час мав їхати тією ж дорогою. Він сказав, що через обстріл розвернувся назад. Але бачив червону автівку, по якій стріляли. Я одразу зрозуміла, що там мій чоловік», – розповіла дружина Василина.
Обстріл скінчився надвечір, о 16.30. Лише після цього вдалося евакуювати автівку. За два дні Віктора поховали в рідному селі.
«Віктор чудово розбирався в техніці. Міг своїми руками все облаштувати так, щоб працювало як годинник. А ще мав талант спілкування з людьми. Як його любили діти… Особливо малеча: посідають навколо і розмовляють дорогою. Бували різні випадки: хтось не хотів до школи, плакав. А сідає в автобус, Віктор з ним заговорить і все – дитина заспокоюється і їде спокійно до школи», – поділилася спогадами Василина.
У Віктора Тупиці залишилися дружина та троє синів.
Коментарі
Дописати коментар